Читати книгу - "Дар Гумбольдта"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У цій інформації я старався знайти для себе щось втішне. Ми їхали бульваром Мічиґан на південь. Кантабіле спинився біля недобудованого хмарочоса — безголового тулуба, що стримів угору, світячись безліччю вогників. Рятуючись від темряви, що з грудневим поспіхом огортала сяйливий захід, сонце, немов наїжачений лис, стрибнуло за обрій, зоставивши по собі лише багряний відблиск. Я бачив його між опорами наземної залізниці. Коли величезні ферми незавершеної споруди почорніли, всередині висотки з’явилося тисячі електричних цяточок, схожих на бульбашки від шампанського. Завершена будівля ніколи не мала б такого чарівного вигляду. Ми вийшли з машини, захряснувши дверцята, і я пішов за Кантабіле дощаними настилами для вантажівок. Він, здавалося, знав, куди йде. Можливо, мав клієнтів серед будівельників. Якщо лихварював. З іншого боку, якби він був один із лихварів, то не наважився би прийти сюди вже затемна, щоб його, бува, не зіштовхнули з риштування ці міцні хлопці. Вони, певно, ще ті відчайдухи. П’ють і доволі безрозсудно ризикують. Мені подобається, як ці верхолази виводять фарбою імена своїх подружок на недосяжних балках. Знизу нерідко можна побачити написи «ДОННА» чи «СЬЮ». Гадаю, у неділю вони привозять своїх дівчат показати свідчення свого кохання на висоті вісімсот футів. Час від часу вони зриваються і розбиваються на смерть. Хай там як, а Кантабіле мав із собою дві каски, і ми їх наділи. Все було сплановано заздалегідь. Він сказав, що один його родич завідує цією будовою. Зазначив, що у нього тут багато справ і що він знає підрядчика та архітектора. Все це розповідав мені так швидко, що я не встигав ні в чому засумніватися. Хай там як, а ми вже підіймалися вгору в одному з великих відкритих ліфтів, дедалі вище й вище.
Як мені змалювати свої відчуття? Страх, трепет, радість, повага, — так, я поважав його винахідливість. Проте мені здавалося, що ми підіймаємося занадто високо, занадто далеко. Де ми були? На яку кнопку він натиснув? При денному світлі я часто захоплювався схожими на богомолів кранами з пофарбованими оранжевою фарбою верхівками. Крихітні лампочки, що знизу їх здавалося так багато, насправді висіли далеко одна від одної. Я не знав, як високо ми піднялися, та відчував, що досить-таки високо. Довкола нас було лише світло згасаючого дня — суворе, холодне й пронизливе. Вітер дзвенів у порожніх іржавих квадратах кольору зсілої крові та бився об брезентові завіси. На сході виднілася на диво непорушна вода річки — крижана, рапата, наче пласка поверхня величезного каменя, з іншого боку низько зависла над землею величезна хмара ядучих випарів — останній штрих, що його додають промислові отрути до краси чиказького вечора. Ми нарешті вийшли. З десятеро будівельників, які чекали ліфта, відразу ж його заповнили. Хотів закричати їм: «Заждіть!». Але вони вже всі поїхали вниз, зоставивши нас невідь-де. Кантабіле, здається, знав, куди прямує, але я йому не довіряв. Він міг утнути все, що завгодно. «Поквапся!» — сказав він. Я йшов за ним, але поволі. Він зупинився і чекав на мене. Тут, на п’ятдесятому чи шістдесятому поверсі було кілька вітрозахисних щитів, на які знавісніло кидався вітер. У мене засльозились очі. Я вхопився за опору.
— Рухайся, старий, рухайся, любителю відкликати чеки, — підганяв він мене.
— У мене шкіряні закаблуки, вони слизькі, — відповів я.
— Не дрейф!
— Та ні, справді, — мовив я, обвивши руками опору. Не збирався йти далі.
Я й так зайшов уже досить далеко, потураючи його забаганкам, тому він не став заперечувати.
— А тепер, — сказав. — Я хочу показати тобі, як багато значать для мене твої грошики. Бачиш це? — він дістав п’ятдесятидоларову банкноту.
Опершись спиною на сталеву підпору, почав згортати купюру. Спершу я не розумів, що він збирається робити. А потім збагнув: та це ж паперовий літачок! Підтягнувши рукав пальта й узявши літачок двома пальцями, він запустив його в повітря. Я дивився, як той відлітає. Гнаний вітром, він проносився повз вогники жарівок, знижуючись у сталевому повітрі й стаючи дедалі темнішим і темнішим. Бульвар Мічиган уже прикрасили до Різдва, обвішавши всі дерева маленькими скляними кульками. Вони світилися там унизу, наче клітини під мікроскопом.
Я зараз найбільше переймався тим, як спуститися додолу. Газети це замовчують, але на цих будовах весь час хтось розбивається. Хоч який я був переляканий і знесилений, та все ж моя спрагла гострих відчуттів душа отримала задоволення. Я знав, що потішити мене непросто. Мій поріг насолоди став занадто високий. Я мушу знову його знизити. Бо це вже занадто. Знав, що повинен усе змінити.
Кантабіле пускав за вітром нові й нові п’ятдесятки. Крихітні паперові літачки. Оріґамі (мій добре обізнаний розум із незмінною педантичністю видав мені це слово — о, мій схибнутий на словах розум) — японське мистецтво складати папір. Торік, здається, відбувся міжнародний конгрес фанатів паперових літачків. Так, гадаю, це було торік. Більшість учасників — математики та інженери.
Зелені купюри Кантабіле летіли, мов зяблики, мов ластівки чи метелики, і на кожній було зображення Улісса С. Ґранта[106]. Там, унизу, комусь із перехожих, либонь, пощастило.
— Останні дві я збережу, — сказав Кантабіле. — Проциндрю їх на випивку й обід для нас.
— Якщо я колись виберуся звідси живим.
— Сюди ж ти зайшов нормально. Йди перший, вертайся.
— Ці шкіряні закаблуки страшенно підступні. Недавно я наступив на вулиці на клапоть вощаного паперу і впав. Може, мені краще роззутися.
— Ти здурів? Іди навшпинячки.
Якби я не думав, що можу впасти, прокладеними дошками можна було б цілком спокійно йти. Але я ледве переставляв ноги, змагаючись із паралічем литок і стегон. Коли я схопився за останню опору, моє лице заливав піт — вітер не встигав його висушувати. Мені здавалося, що Кантабіле йде за мною надто близько. Будівельники, які чекали ліфт, можливо, прийняли нас за хлопців із профспілки чи помічників архітектора. Тепер уже геть споночіло і Західна півкуля аж до Мексиканської затоки захолола. Коли ми спустилися, я полегшено впав на сидіння «тандерберда».
Кантабіле зняв із себе каску і з мене теж. Крутнув кермом і завів двигун. Тепер він справді мав би мене відпустити. Я вдовольнив чимало його забаганок.
Але він знову рушив з місця й тепер мчав до наступного світлофора. Я відкинув голову на сидіння, прибравши позу людини, що намагається спинити кров із носа. Не знав достеменно, де ми.
— Послухай, Рінальдо, — сказав я. — Ти домігся свого. Розбив мою машину, провозив мене цілісінький день і щойно налякав до смерті.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дар Гумбольдта», після закриття браузера.