Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

і євреїв, яких підгодовував, а тоді сказав: «Орхане Деміровичу, за одного, а не за двадцять одного, люди йдуть під суворий суд, але я тебе не здам, тільки заприсягнися дітьми, що не забудеш мене в годину потреби». Егей, то було 1942 року, на самому початку лихоліття, коли мало хто міг передбачити, куди війна поверне! І я його не забув, та йому від цього було мало користі. Партизани вбили його, щойно ввійшли до міста 6 квітня 1945 року. Не встиг бідолаха Йозо навіть Богу своєму нещасному помолитися, не те що на мене послатись.

А я вийшов у цій історії комуністом-підпільником, хоч для мене комуністи завжди були лише трохи кращими злочинцями. Заробив собі відзнаку і кращу посаду. У райкомі мене спитали, що я вмію робити. Сказав: нічого, тільки порпатися в городі коло хати й стерегти в’язнів. Е ні, відповіли, на цій роботі ми не можемо тебе залишити. Із двох причин не можемо. По-перше, сором буде, якщо підпільник з 1941 року у вільній комуністичній країні працюватиме тюремником, а друга причина, для тебе, можливо, і важливіша: ти, звісно, знову допомагатимеш в’язням, тому нам врешті-решт доведеться тебе розстріляти.

Отак мені сказали й звеліли подумати, яку роботу собі виберу. Я думав цілий місяць і вже додумався, що, може, найкраще для мене було б повернутися на дідизну та обробляти землю подалі від державних справ, через які, бачте, з життям недовго розпрощатися, коли мене знову покликали до райкому та й кажуть: «Вітаємо, ти став начальником департаменту виконання покарань Народної Республіки Боснія і Герцеґовина!». І ще наголосили, що це така посада, на якій нікого дурити не можна.

Прийшов я додому, а дружина питає, яка в мене тепер платня. Коли я сказав, вона мало не впала з подиву. «Та чи ж ти, Орхане дорогенький, не міністром став?» — «Ні». — «А хто ж ти тоді, якщо маєш таку платню?» Я витягнув папір з кишені і прочитав їй. «А які твої обов’язки?» — «Не знаю», — відповів я.

Отак я й став тим, кого в інших країнах чесно називають «державний кат». За цих тридцять із гаком років я більше нещасних спровадив на той світ, ніж будь-яка повитуха привела на цей. На початку я не орієнтувався й мені було тяжко. Потім призвичаївся, але мені все одно було тяжко. Моя справа — командувати процесом, призначити розстрільну команду, зарядити зброю і допровадити засудженого з камери до місця виконання вироку. Те місце раз на рік-два обов’язково змінюється, щоб люди про нього не дізналися. Я завжди питав себе, чому людям не можна знати, а тоді зрозумів, що справа не в людях, а в нас самих. Убивство неможливе без потайності, і байдуже, відбувається те вбивство для власного задоволення чи в ім’я справедливості й закону.

Я той, хто дбає, щоб засуджений цілим та здоровим прибув на місце виконання покарання, і товариші з райкому свого часу таки мали рацію: тут точно не можна нікого надурити! І я не можу допомогти ні собі, ні йому. Тримаю його, поки в камері на нього вдягають наручники, дбаю, щоб мати з собою зміну чистої білизни, аби перевдягти його, якщо впісяється зі страху, часом знаходжу для нього якесь слово, якщо бачу, що він цього потребує. Були й такі, що хотіли, аби я тримав їх за руку, як на прогулянці тримають дитину. Я вдовольняв їхнє бажання. Що б у мене не просили, я виконував. Окрім того, що не міг відпустити їх на волю, перш ніж три кулі зроблять своє. А не було серед них жодного, кого б я не звільнив. Дарма, що серед них були серійні вбивці, ґвалтівники дітей та рідних матерів, проте не було жодної людини, яку б я в ту мить був готовий убити. Легко виносити вирок у суді, а ти спробуй розсудити під розстрільною стіною!

Я тих людей переболіти не можу, у ніч після виконання вироку ніколи не сплю, і завжди мені на думку спадає одне й те саме: Орхане, безголовий Орхане, якби ти не допомагав людям в усташській в’язниці, не мав би того, що маєш! Знаю, що не по-людськи так думати, але кожна людина найперше думає про себе і про своє лихо. А моє лихо в тому, що я, допомагаючи іншим, нашкодив собі. Так, я давно міг просити про переведення, але після того, як поставив до стінки першого засудженого, було вже запізно.

Мені залишалося два місяці до пенсії, і я вже думав, що жоден в’язень більше не зачепить мене за живе. У канцелярії Маршала опинилися два смертні вироки, за якими уже відмовив у помилуванні Верховний суд: Стеван Каралич із Санського Моста, який через одну вівцю вбив сусіда, жінку й жінчиного брата, і Салко Османович із Сараєва, який сокирою зарубав рідного батька. Про Стевана говорилося, що він одержить помилування, бо згодом встановили, що вівця була таки його, а не сусідська. Салко міг би викрутитися з двох причин. Він раніше не був судимий, а в такому випадку за одне вбивство зазвичай отримували помилування. Крім того, думки психіатрів щодо його підсудності розійшлися. Один стверджував, що Османович психопат і тому підсудний, а другий підписав діагноз із серйозним психозом та релігійним божевіллям. Суд узяв до розгляду висновок першого лікаря, але в канцелярії Маршала, без сумніву, знали про це розходження. Я все це відстежував, уважно читав, розпитував фахівців, телефонував у Белград, де мене вже всі на ім’я знали. Я ж багато років тільки те й робив, що гортав книги й енциклопедії, шукаючи причини, щоб черговий засуджений на смерть міг бути помилуваний. Я закінчив чотири класи школи і не вирізнявся особливим розумом, бо якби вирізнявся — хіба був би тюремником? Але по роках служби я вже міг би стати доктором права, політології та психіатрії — стільки прочитав на ці теми. І з метеорології теж міг би стати доктором. Якщо осінь дощова — будуть паводки й подорожчає зерно, одразу ж подорожчає і хліб, тому помилувань буде більше. Але якщо після цього надійде важка снігова зима, то люди почнуть стиха нарікати на державу, і тоді смертникам гаплик. Ще гірше — якщо серед літа студенти вийдуть на демонстрації, бо після цього навіть суди найнижчого рівня стають суворими, залюбки впаяють смертну кару навіть за те, за що зазвичай дають п’ятнадцять років. Тому найкраще, коли нема забагато ні дощу, ні сонця, коли не зима і не літо,