Читати книгу - "Таємна історія"

Іти виявилося довше, ніж я очікував, і невдовзі мій шлях збочив на манівці в особливо безлюдний район під горою Катаракт. Путь пролягла паралельно бистрій і мілкій річці Беттенкілл, яку то тут, то там усю дорогу перетинали криті мости. Помешкань по дорозі майже не траплялось, і навіть оці понурі, моторошні пересувні будинки, які так часто можна зустріти у вермонтській глушині, обрамлені велетенськими горами дров та з чорним димом, що валує з комина, були далеко один від одного. Навколо не виднілося жодної машини, якщо такою не вважати одну розвалюху, що завмерла на шлакоблоках перед чиїмось будинком.

Улітку це була би приємна, хоч і складна прогулянка, а от у грудні півметрові кучугури та важкі валізи змусили мене сумніватися, що я взагалі подолаю цей шлях. У ноги-руки позаходили зашпори, і не раз мені доводилося зупинятись, аж доки врешті-решт місцина стала більш схожою на місто і трохи люднішою й дорога винесла мене куди треба — Проспект-стріт у Східному Гемпдені.

Сюди я ще жодного разу не забрідав, а відомий мені Гемпден із його кленами, ґонтовими фасадами крамниць, зеленими газонами та годинником на окружному суді зараз видавався іншим усесвітом. Цей Гемпден ніби побував під бомбардуванням, і його прикрашали суцільні водонапірні вежі, іржаві залізничні колії, майже обрушені приміщення складів та фабрик із позабиваними дверима й потрощеними шибками. Таке враження, що з часів Великої депресії тут ніхто не селився, а життя жевріло тільки в миршавому генделику наприкінці вулиці, якому, судячи з тлуму фургонів перед входом, ще й велося тут нівроку, якщо зважити на ранню пору. Над неоновою рекламою пива красувалися новорічні гірлянди та пластмасові різдвяні віночки гостролиста. Зазирнувши досередини, я побачив рядочок фланелевих сорочок за шинквасом, у всіх чоловіків у руках було по кухлю пива або по стопці міцнішого трунку, а в глибині зали, навколо більярдного стола, вирізнялися своїми бейсболками та жирком молодші відвідувачі. Ще якусь мить я постояв перед вініловими дверима з утеплювачем і позаглядав у їх верхнє віконечко. Зайти й спитати підказку про адресу, замовити випивки та зігрітися? Я вирішив, що не завадило б, і вже поклав був руку на вимащену в якийсь жир дверну ручку з латуні, як раптом побачив крізь шибку назву закладу — Boulder Тар. Мені одразу згадалися місцеві випуски новин. Якщо вірити їм, цей бар — центр усієї дрібної злочинності в Гемпдені: нападів із використанням холодної зброї, зґвалтувань, і то за тотальної відсутності свідків. У таких місцях самотні люди не спиняються перехилити чарочку, особливо якщо вони загублені студенти з високого берега.

Однак урешті-решт відшукати помешкання хіпі виявилося не так складно. Це був один зі складів прямо на березі ріки, пофарбований у яскраво-фіолетовий колір.

Коли хіпі нарешті відчинив двері, то здався сердитим, ніби його розбудив мій прихід.

— Пацан, наступного разу просто заходь, — понуро виголосив він. Хазяїн виявився товстеньким рудобородим курдуплем у футболці, вкритій плямами поту, із загальним виглядом людини, що провела чимало веселих вечорів за більярдним столом у Boulder Тар. Він показав мені кімнату, де я мав жити, яка була в кінці залізних сходів, що вели на другий поверх (звісно ж, без ніяких поручнів), і, не мовивши й слова, зник.

Я опинився в лункому, вкритому пилом приміщенні з дерев'яною підлогою та високими, нічим не прикритими сволоками. За вмеблювання правили поламана тумбочка й високий стілець у кутку. Крім того, у кімнаті ще знайшлися газонокосарка, іржава бочка з-під якоїсь оливи, стіл на кобильницях, захаращений наждачним папером, теслярськими інструментами та вигнутими дерев’яшками, що, напевне, були екзоскелетами мандолін. Тирса, цвяхи, паперові пакети, недопалки та випуски Playboy сімдесятих років вистеляли підлогу. Вікна з численними шибками наїжачилися памороззю та сажею.

Із моїх заціпенілих рук спершу випала одна валіза, а за нею й друга. Якусь мить навіть думки ворушилися так само заціпеніло, охоче реєструючи всі враження та нічого не коментуючи. Раптом до мене дійшло оглушливе ревіння та шум. Я підійшов до чорних вікон за столом і визирнув надвір, завмерши від несподіваного об’єму води, що текла заледве в метрі піді мною. Іще трохи далі було видно греблю, об яку розбивалися хвилі ріки, здіймаючи водяний туман. Я спробував протерти рукою кружальце на склі, аби краще все роздивитися, і помітив, що з рота в мене досі йде пара, навіть усередині помешкання.

Аж тут на мене обрушилося щось, що я міг би назвати крижаним подувом вітру. Подивившись угору, можна було виявити велетенський отвір у даху; крізь нього прозирало блакитне небо, по якому зліва направо, зникаючи за чорним рваним краєм покрівлі, бігли прудкі хмарки. Під отвором на дерев’яній підлозі утворився тонкий шар сніжку, що ідеально повторював обрисами контур дірки нагорі. Його порушував тільки мій відбиток ноги.

Пізніше безліч людей питали в мене, чи я усвідомлював, наскільки небезпечно жити в неопалюваному приміщенні у Північному Вермонті під час найхолодніших місяців року. Відповідаю щиросердно — ні, не усвідомлював. Десь у підсвідомості я, звичайно ж, пам’ятав почуті раніше історії про алкоголіків, стариганів чи недбалих лижників, котрі замерзали на смерть, та з якоїсь причини здавалося, що мене це має обминути. Апартаменти, безперечно, були незатишними, страшенно брудними та до сказу холодними, але я навіть подумати не міг, що вони несуть реальну загрозу. Тут мешкали інші студенти, тут мешкав той хіпан, сюди звернутися мені порадили в студентській довідковій. Зате я не міг знати, що власна кімната господаря добре опалювалася, що студенти, котрі тут мешкали, приходили з власними калориферами та електроковдрами. Ба більше, дірка в стелі з’явилася тільки нещодавно й у студентській довідковій про неї були ще не в курсі. Певно, якби хто-небудь знав реальний стан справ, то відмовив би мене. Але не судилось. Я так соромився свого нового житла, що нікого не повідомив, де зупинився, навіть доктора Роланда. Усією інформацією володів тільки хіпі, а він дбав лише про себе.

Рано-вранці, ще по темному, я прокидався на підлозі, загорнутий у ковдри, — спав я в двох чи трьох светрах, кальсонах, вовняних штанях та пальті, — і в чім був відправлявся в кабінет доктора Роланда. Іти довго, а ще й інколи мене супроводжував при цьому снігопад або дужий, часом страшенно дошкульний вітер. Я заходив