Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Насправді Скрипник прирівняв Москву до комунізму тим, що ототожнив будь-яку спробу порвати з Москвою з об’єктивно антикомуністичною позицією. За його словами, Шумський змішав своє кволе засудження помилок Хвильового з похвалою йому ж і намагався заплющити очі на ухильництво автора як неминучий результат його нетерпимості до російського. Врешті, він засуджував спробу Хвильового ізолювати пролетаріат від української літератури та стверджував, що український пролетаріат є рушійною силою для неї. Згідно з позицією Скрипника, єресь Шумського в літературі була ключем до розуміння «шумськизму»[416]. Впровадження цього нового терміна політичної ганьби означало повну поразку Шумського. Лишалося лише звільнити його з посади.
Розкол у Комуністичній партії Західної України
До березня 1927-го було створено умови, що мали стати тлом — очевидно, на це сподівалося керівництво КП(б)У, — для останнього акту справи Шумського. Спільний пленум Центрального комітету КП(б)У і Центральної контрольної комісії тривав із 26 лютого по 3 березня. Під час їхніх дискусій «Вісті» опублікували заяву політбюро, у якій засудили комісаріат освіти Шумського в тому, що він допустив національні ухили в царині культури[417]. Резолюцію ухвалили в січні; а вже 3 лютого Шумський надіслав листа до політбюро, у якому заявив, що поточне керівництво підриває авторитет українських комуністів своїми численними підозрами проти них. У листі Шумський заперечував, що листувався з іншими українськими комуністами маючи неблагонадійні цілі, і заявив, що поширена недовіра до українців у партії призвела до їх цілковитої деморалізації[418]. На той час Шумський уже втратив будь-яку надію врятувати себе, визнаючи свої колишні провини. Він був цілком свідомий своєї ізоляції, яку влаштувало йому керівництво КП(б)У.
На березневому пленумі Каганович звинувачував Шумського в багатьох «гріхах» і вимагав, щоб замість нього посаду комісара з освіти обійняв Скрипник[419]. Шумський і сам підтримав цю вимогу[420]. У кожному разі останнього усунули після того, як члени Центрального комітету один за одним висловили йому осуд[421]. Коли всі члени Центрального комітету та Центральної контрольної комісії проголосували, Шумський висунув вимогу, щоби кандидатів також опитали[422]. Коли настала черга Максимовича, який представляв КПЗУ як кандидат до ЦК КП(б)У, він озвучив сумніви щодо усунення Шумського й вислання його до Росії на підставі того, що такі дії могли бути хибно потрактовані:
…нинішнє відпущення тов. Шумського з України може викликати здивовання та непорозуміння, оскільки в тих закидах, що робляться тов. Шумському, на підставі опублікованих матеріялів тяжко уловити принципові розходження тов. Шумського з лінією ЦК.
Він застерігав, що виїздом Шумського, «який від перших днів революції був одним з активних керівників боротьби проти українського націоналізму за владу робітників та селян на Україні», можуть скористатися українські націоналісти та польські «фашисти», щоб дезорієнтувати тих, хто може, навпаки, підтримувати комунізм. Одночасно висловлюючи солідарність КПЗУ і власну з національною політикою КП(б)У, він проголосив, що не згоден із рішенням про відкликання Шумського з України. Попри те що Максимович запевняв Скрипника, нібито казав сам за себе, а не загалом від керівництва КПЗУ, Скрипник вимагав пояснити, чому КПЗУ дотримується таких поглядів, і рішуче зауважив, що про помилки Шумського ніхто з партійців не чув, а одну зі статей Скрипника про боротьбу двох культур було опубліковано в їхній партійній газеті лише з зауваженням, що її написав член політбюро КП(б)У, але без жодного вияву позиції КПЗУ[423].
Ступінь невдоволення КПЗУ через вислання Шумського скоро став очевидним. 26 березня Роман Турянський, член Центрального комітету КПЗУ, засудив керівника Польсько-Прибалтійського лендерсекретаріату Комінтерну, коли той звинуватив Шумського в прихильності до планів Польщі, яка мала на меті створення української буржуазної держави. Тоді Центральний комітет КП(б)У надіслав листа до своїх західноукраїнських колег із метою дізнатися, як останні впливали на дії Шумського та Максимовича. Скрипнику як представникові КП(б)У в Комінтерні доручили розглянути це питання[424].
За його запитом загальний пленум Центрального комітету КПЗУ відбувся у квітні 1927-го, і Скрипник там виступив із доповіддю в справі проти Шумського та Максимовича. Він запропонував резолюцію, що засуджувала цих діячів, але Центральний комітет КПЗУ її відхилив десятьма голосами проти двох[425]. Натомість ухвалили альтернативну резолюцію, яка їх захищала. Після того як Скрипник застеріг, що Комінтерн сприйме цю демонстративну незгоду як провокацію, резолюцію анулювали. Натомість більшість у КПЗУ вирішила надіслати до Комінтерну делегацію, яка отримала інструкції пояснити, що докази, які надав Скрипник, не переконали їх у націонал-ухильництві Шумського. Делегація також дістала вказівку засвідчити, що заява Максимовича проти зняття з посади Шумського в жодному разі не мала на меті поставити під сумнів національну політику КП(б)У. Упродовж кількох днів після пленуму більшість у КПЗУ розробила пом’якшений варіант резолюції, яку перед тим ухвалила, і включила до неї деякі пункти з висловлювань Скрипника, серед яких варте уваги його різке засудження Хвильового як національного ухильника, а також заява про те, що «фашистський» режим у Польщі намагався дискредитувати національну політику КП(б)У[426].
Більшість у КПЗУ підтримувала український комунізм, який на Східній Україні раніше представляли боротьбисти. Нічого дивного в цьому не може бути, оскільки боротьбисти справді відіграли дуже важливу роль у Комуністичній партії Східної Галичини, від якої безпосередньо походила КПЗУ, що, своєю чергою, пізніше, у період із 1921-го по 1923-й розкололася саме через національне питання. Після цього ні Комуністична партія Польщі (КПП), якій вона підпорядковувалася, ні КП(б)У не мали цілковитої довіри до КПЗУ як партії, що повністю вільна від націоналізму[427].
КПП резолюцією свого Центрального комітету засудила заяву Максимовича на квітневому пленумі КП(б)У[428] як таку, що мала «значіння політичної демонстрації проти національної політики ЦК КП(б)У та ЦК ВКП(б)». Те, що більшість членів ЦК КПЗУ стали на його бік, розглядалося як свідчення «націонал-більшовицького ухилу» та засуджувалося як таке, що шкодить комуністичному рухові на Західній Україні[429].
ЦК КП(б)У 7 липня ухвалив резолюцію «Про лінію національної політики КПЗУ», у якій КПЗУ було засуджено як «об’єктивно винну» в наданні допомоги та прихистку ворогам радянської влади. Згідно з цим рішенням, західноукраїнська буржуазія уклала своєрідний мирний договір із польським «фашизмом», який, своєю чергою, заразив і КПЗУ, слабку з погляду пролетарських кадрів і традицій, націоналізмом[430]. Також було ухвалено звернення до Комінтерну, у якому вся історія КП(б)У тлумачилася як боротьба цієї партії на «два фронти»: проти російської та української контрреволюцій. У ній стверджувалося, що КП(б)У заснувала радянську Україну, поборовши російську контрреволюцію Денікіна та українську контрреволюцію Петлюри. Водночас унаслідок
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933», після закриття браузера.