Читати книгу - "Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення"

У той же час незначна кількість шляхти на порубіжжі дещо компенсувалася більшою загальною мілітаризацією суспільства. Військовий обов’язок міст на зламі XVI ст. став анахронізмом на Волині, але зберігався у Київській та Подільській землях ще більш як сто років. 1514 р. великий князь Сигізмунд у привілеї київським міщанам наказує, щоб вони виступали в погоню за татарами «кінно і збройно, кожен своєю головою та згідно зі своїм станом, так як на війні служити без жодного замешкання та отягування, як ми їм, або урядник наш розкаже». Крім того, на цих теренах до військової служби залучали частини сільської людності, цілий особливий прошарок «слуг». 1471 р. над Россю налічувалося 136 слуг, або три чверті тамтешніх чоловіків. У інших прикордонних місцевостях становили вони від 10 до 25 відсотків людності. Особливо численними були слуги поблизу Києва: на початку XVI ст. у восьми навколишніх селах налічувалося 246 «димів» слуг. Їхньою «службою тільки на війну ходити, а подимщину давали за великого князя Вітовта щотретього року, а коли на війну йдуть, то подимщину не дають».

Документи відзначають сильне скорочення кількості слуг протягом першої половини XVI ст. Частково це пов’язано із переходом їх до вищої (шляхетської) верстви або до козацтва, але важливим фактором була також і їхня загибель (а також розпорошення) у боротьбі з татарами.

Наймане військо було нововведенням, що стало можливе із розвитком господарства Великого князівства, зокрема з більш інтенсивним рільництвом та збільшенням виробництва збіжжя. Бояри князівства ставали все більш зацікавленими у господарюванні на власних добрах і з неохоче відволікалися на військові справи. Але формування затяжного (найманого) війська стикалося з великою проблемою: найманці потребували грошей, а державній скарбниці Великого князівства хронічно бракувало готівки. Усе ж таки з огляду на постійну небезпеку з боку Криму і Москви Велике князівство запровадило постійний найманий контингент із кінних корогов раців (переважно сербів), від яких веде родовід гусарія Речі Посполитої. Це рішення виявилося надзвичайно вдалим, бо на східних та південних теренах саме легка, але в той же час здатна на ударний бій, кіннота виявилася оптимальним родом військ, щоб протистояти як татарській, так і московській кінноті.

Печатка князя Вітовта з гербом Волині (1407)

Найманої піхоти було небагато. Траплялася вона переважно у почтах литовських бояр та в контингентах, які виставляли міста Великого князівства. Метрика Литовська 1507 р. зазначала, що, наприклад, київський воєвода «утримує немалу суму слуг», на чиє «виховання» великий князь передавав доходи з київських корчем та київське мито, а також половину доходів з черкаських корчем. У наступні два роки «на києвскиє и смоленскиє жолнери, на дворан» було видано із ковенської скарбниці 3783 копи грошей литовських. Відомо також, що київський воєвода найняв 1520 р. 200 кінних та 300 піших вояків.

До збройних сил Великого князівства входили також литовські татари, що були зобов’язані військовою службою державі. Вони добре доповнювали гусарські корогви у боротьбі з наїздами кримських чамбулів. Татари почали селитися у Великому князівстві ще наприкінці XIV ст., а у другій половині XV ст. відзначають їхнє проживання на Київщині. Своїх служебних татар мали київські князі, наприклад Семен Олелькович. Схоже, що вони поступово розчинилися в українському козацтві, що формувалося.

Коли в литовському війську з’явилися наймані (затяжні) військові загони, великий князь запровадив посаду великого гетьмана, чиїм завданням було головування над найманим військом, а також і над приватними корогвами можновладців. Подекуди виникали проблеми між литовськими гетьманами та командувачами польських військових загонів, що посилав король на допомогу своїм литовським підданим, хоча переважно поляки підкорялися авторитетові литовських гетьманів, коли воювали на території Великого князівства.

На зламі XV–XVI ст. у Великому князівстві розрізнялася «доспішна», «панцирна» і «щитна» військова служба. Не вдаючись у довгу дискусію щодо джерел та їхнього розуміння, можна у першому наближенні сказати, що ці категорії більш-менш відповідають важкій кінноті (копійникам) та легкій кінноті (стрільцям) (у документах «щитна» служба належить до найлегшої кінноти).

Озброєння литовських військ, особливо захисний обладунок, було дещо гірше від польського. Це особливо стосується ополченців, що мали озброюватися за власний кошт. Іноді навіть розділяють литовську кінноту на кінноту західного зразку (найважчих латників-копійників у європейському плитовому обладунку) та східного чи руського зразку.

Плитовий обладунок траплявся серед литовських бояр не так часто, як у сусідній Польщі, часто литовське лицарство носило кольчугу, посилену плитовими елементами. Траплявся й «немодний» уже на ті часи лусковий обладунок, шкіряний чи суконний каптан, до якого кріпилися металеві пластини (у Західній Європі його застосовували ще у XIV ст.). Його більш модерним різновидом була бригандина, кираса з пластин, що накладалися одна на одну, прикріплених до полотняної підкладки, покритої шкірою та часто дорогою тканиною. Краще захищаючи вершника, ніж старі лускові панцирі, бригандина була відносно дорогою. Вживався й ламелярний панцир, із металевих плиток, з’єднаних між собою ремінцями чи шнурами. Але на початку XVI ст. плитовий обладунок досить швидко витісняв ці архаїчні обладунки, згадки про які в цей період майже зникають ыз документів. Найчастіше плитовий обладунок («зброя» документів) зустрічався у почтах великих феодалів, але його мали й представники біднішого поршарку вояцького стану: так, 1514 р. великий князь Сигізмунд надає привілей киянину Лавринові Станкевичу про звільнення його і братів від податків за умови, що «они мають нам с того службу земскую заступовати у трех зброях, и кони мають мети добрые и брони так достаточные, как и иншим подданым нашим шляхте росказали есмо к службе нашой достаточне ся мети».

Був також розповсюджений бехтер (бехтерець), обладунок із тонких металевих пластин та кольчужного плетіння. Згідно із літописом, князь Костянтин Острозький у битві з татарами під Лопушним (Західне Поділля) у 1512 р. мав на собі саме такий обладунок. Бехтер мав гарні захисні якості, але також був відносно дорогим.

Голову литовських важких кіннотників захищали переважно відкриті шоломи («прилбиці»), але були відомі також і шоломи із заборолом західноєвропейського типу.

Треба сказати, що тенденція розповсюдження важкого плитового обладунку скоро змінилася на полегшення обладунку копійників. Причиною цього подеколи вважається перенесення тягаря військового протистояння із заходу (проти німецьких хрестоносців) на схід (легкі татарські загони). Уже наприкінці 1520-х рр. Литовський статут вимагає від володарів восьми селянських служб виставляти «пахолка на добром кони, штобы конь стоял за чторы копы грошей, а на