Читати книгу - "Мистецтво сновидінь"

— Ти справді бачиш і чуєш, — сказав голос посланця, вриваючись у мої думки. — У цьому краса цього місця. Ти можеш проживати все крізь зір і слух і не мусиш дихати. Лише подумай! Тобі не треба дихати! Можна вирушити в будь-яку точку світу й не дихати.

Найтривожніший спалах емоцій пронизав мене, і знов я не відчув його тут, у світі тіней. Я відчув його десь-інде. Мене неймовірно розхвилювало очевидне, але завуальоване усвідомлення, що існує живий зв’язок між тим мною, який відчуває, і джерелом енергії, джерелом сенсорного відчуття, розташованим деінде. Мені спало на думку, що це «деінде» — моє фізичне тіло, що спить у мене в ліжку.

Щойно я про це подумав, тіньові істоти кинулися геть, і маленька дівчинка лишилася в моєму полі зору сама. Я дивився на неї й переконувався, що я її знаю. Вона начебто похитнулася, ніби от-от впаде. Безмежна хвиля приязні до неї огорнула мене.

Я спробував заговорити до неї, але не здатен був видати ні звуку. Тоді мені стало очевидно, що всі мої діалоги з посланцем викликалися та здійснювалися завдяки енергії посланця. Залишившись сам по собі, я був безсилий. Наступним кроком я спробував спрямувати мої думки до дівчинки. Це було марно. Нас розділяла мембрана енергії, якої я не міг пронизати.

Маленька дівчинка, здається, зрозуміла мій розпач і дійсно звернулася до мене безпосередньо через мої думки. Вона сказала мені те, що й дон Хуан: що вона розвідник, який упіймався в тенета цього світу. Потім додала, що набула форми маленької дівчинки, тому що ця форма знайома й мені, і їй, і що вона потребує моєї допомоги так само, як я — її. Вона повідомила мені це єдиним згустком енергетичного відчуття, що було наче слова, вислухані всі одразу. Я не мав складнощів з розумінням її, хоч це був перший випадок, коли зі мною сталося щось подібне.

Я не знав, що робити. Я намагався донести до неї своє відчуття неспроможності. Здавалося, вона рантом мене зрозуміла. Вона мовчки благала мене своїм палким поглядом. Навіть усміхнулася, немов даючи мені знати, — що полишає на мене звільнити її з її пут. Коли я подумки заперечив, що не маю жодних здібностей, вона здалася мені істеричною дитиною в пориві відчаю.

Я несамовито намагався заговорити до неї. Маленька дівчинка справді плакала, як могла плакати дитина її віку, від розпачу й страху. Я не міг витерпіти цього. Я кинувся до неї, але без жодного суттєвого результату. Моя енергетична маса просто пройшла крізь неї. Я думав підняти її та взяти з собою. Я пробував цей маневр знову й знову, доки не виснажився. Потім зупинився, щоб зважити свій наступний крок. Я боявся, що моя увага сновидіння зараз розсіється, і тоді я втрачу її з-перед очей. Я сумнівався, що неорганічні істоти доправлять мене назад до того самого місця у своєму світі. Здавалося, це буде мій останній візит до них — візит, який зараховується.

Потім я зробив дещо немислиме. Перш ніж зникла моя увага сновидіння, я голосно й чітко вигукнув свій намір: злити власну енергію з енергією цього розвідника-бранця та звільнити його.

Блакитний розвідник

Мені снився відверто безглуздий сон. Поряд зі мною була Керол Тігґз. Вона говорила до мене, хоч я не міг зрозуміти, що вона каже. Дон Хуан теж мені снився, а заразом і всі члени його групи. Здавалося, вони намагаються витягти мене з туманного, жовтуватого світу.

Після серйозної спроби, під час якої я кілька разів втрачав і заново знаходив їх очима, вони успішно визволили мене звідти. Оскільки сенсу всіх цих зусиль я збагнути не міг, то нарешті усвідомив, що бачу звичайний плутаний сон.

Мій подив був величезним, коли я прокинувся й побачив себе в ліжку в домі дона Хуана. Я не здатен був поворухнутися. Взагалі не мав сил. Я не знав, що думати, хоча миттєво відчув важкість свого становища. У мене було неясне відчуття, що я втратив сили внаслідок втоми, спричиненої моїм сновидінням.

Товариші дона Хуана, здається, були надзвичайно вражені тим, що зі мною сталося. Вони постійно входили до мене в кімнату поодинці. Кожен залишався ненадовго в цілковитому мовчанні, доки не з’являвся хтось іще. Мені здалося, що вони по черзі наглядають за мною. Я був надто кволий, щоб попросити їх пояснити свою поведінку.

У подальші дні мені стало краще, і вони почали говорити зі мною про моє сновидіння. Спочатку я не знав, чого від мене хочуть. Потім, завдяки їхнім питанням, мене осінило: вони просто одержимі тіньовими істотами. Усі вони здавалися наляканими й казали мені більш-менш одне й те саме. Вони наполягали, що ніколи не були у світі тіней. Деякі навіть заявляли, що не знали про його існування. Від їхніх тверджень і реакцій моє відчуття розгубленості й страху лише зросло.

Питання, які ставив кожен, були: «Хто переніс тебе до того світу?» або «Звідки ти взагалі дізнався, як туди потрапити?» Коли я розповідав їм, що той світ показали мені розвідники, вони не могли повірити. Вочевидь, вони припускали, що я там був, та оскільки не мали можливості спиратися в цьому на власний досвід, то й не здатні були осягнути те, про що я казав. І все одно вони хотіли знати все, що я міг розповісти їм про тіньових істот і їхній світ. Я корився. Усі вони, за винятком дона Хуана, сиділи біля мого ліжка, ловлячи кожне моє слово. Однак щоразу, як я питав про моє становище, вони розбігалися геть, зовсім як ті тіньові істоти.

Інша тривожна реакція, якої в них ніколи раніше не було — вони відчайдушно уникали будь-якого фізичного контакту зі мною. Зберігали дистанцію, наче я був рознощиком чуми, їхня реакція настільки стривожила мене, що я відчув, що зобов’язаний спитати про це. Вони все спростовували. Поводилися, наче ображені, і навіть зайшли так далеко, що вперто намагалися довести мені, буцімто я помиляюся. Я від душі сміявся з натягнутої ситуації, що настала по тому: їхні тіла напружувалися щоразу, як вони намагалися обійняти мене.

Флорінда Грау, найближча послідовниця дона Хуана, єдина в його групі щедро обдаровувала мене фізичною увагою й намагалася пояснити мені, що відбувається. Вона розповіла,