Читати книгу - "Найкраще в мені"

словах йому почулася обіцянка, і до нього прийшло розуміння, що просто зараз роки відмотуються назад, щоби вони мали можливість опинитися там і тоді, де почувалися найщасливішими. Відвертаючись, він нагадав собі, що Аманда тепер заміжня. Найменше за все їй були потрібні ускладнення, які неминуче виникли б через спроби переписати минуле. Він глибоко й повільно вдихнув, видихнув і взяв пакунок з деталлю, що лежав з протилежного кінця верстата.

— Попереджаю: буде нудно. Це забере деякий час, — сказав він, намагаючись приховати неспокій.

— Не переймайся через мене. Я звикла.

— Нудитися?

Вона підтягла ноги під себе й відповіла:

— Звикла сидіти тут годину за годиною, доки ти не скінчиш роботу, щоб нарешті піти з тобою кудись, де можна розважитися.

— Ти б, може, якось давала зрозуміти тоді, що втомилася чекати?

— Коли вже не мала сили терпіти, то казала. Хоча розуміла, що коли часто відриватиму тебе від роботи, то Так не дозволить мені приходити до тебе. Саме тому я не відволікала тебе бесідами весь час.

Її обличчя частково приховувала тінь, у голосі чувся спокусливий заклик. Забагато спогадів, і вона сидить там само, де колись, і говорить так, як говорить. Він витяг карбюратор і став його роздивлятися. Відремонтований, але дуже пристойно, тож Довсон відклав його, щоби скласти в голові план роботи.

Він перейшов до капота, відкрив його й заглянув усередину. Тут вона кахикнула, і він глянув на неї.

— Що ж, оскільки Така тепер тут нема, ми можемо базікати про що завгодно, доки ти працюєш.

— Добре, — погодився він і, випроставшись, зробив крок у бік верстата. — Про що бажаєш говорити?

Вона замислилася трохи, а тоді відповіла:

— Як тобі таке: що тобі найліпше запам’яталося з того нашого першого спільного літа?

Він простягнув руку до набору ключів, зважуючи відповідь.

— Пам’ятаю, як не міг збагнути, навіщо ти витрачаєш на мене час.

— Я серйозно питаю.

— А я серйозно відповідаю. У мене не було нічого, а в тебе було все. Ти могла зустрічатися з будь-ким. І хоч ми намагалися тримати усе в таємниці, я знав, що, коли все випливе, тільки горя тобі завдам. І я не міг збагнути, як так усе вийшло.

Вона вмостила підборіддя на коліна, міцно оповивши їх руками.

— Знаєш, що я пам’ятаю? Я пам’ятаю, як ми поїхали в Атлантік-Біч на пляж. Там було повно морських зірок. Таке враження було, наче їх усіх одночасно повикидало на берег хвилями, і ми з тобою пройшли весь пляж з кінця в кінець і всіх їх позакидали назад у воду. А потім їли на двох бурґер і картоплю, і спостерігали, як сідало сонце. І говорили, говорили — мабуть, годин дванадцять поспіль.

Вона всміхнулася перш ніж продовжити — знала, що усе це він пам’ятає.

— Тому так добре було з тобою. Ми могли робити щось дуже просте — як-от вкидати морські зірки назад у хвилі, чи їсти бурґера на двох, чи просто говорити, і вже тоді я розуміла, як мені пощастило, бо ти був першим хлопцем, який не намагався справити враження. Ти приймав себе й своє життя, але й мене сприймав такою, якою я була. І ніщо більше не важило — ані моя сім’я, ані твоя, ані увесь світ навколо. Бо в нас були тільки ми, — вона на хвильку зупинилася і продовжила: — Не знаю, чи була колись в житті щасливішою, ніж того дня, але, знов-таки, так у нас завжди було, доки ми були разом. І я ніколи не хотіла, щоби це скінчилося.

Їхні погляди зустрілися.

— Може, воно й не скінчилося.

У той момент вона зрозуміла, з відстані віку й досвіду, як же сильно він любив її колись. І досі любив, — шепотіло щось у ній, і раптом у неї виникло дивне враження, наче все, що було в них у минулому, — насправді лише вступ до книги, яку ще випаде дописати.

Ця думка мала б налякати її, але так не сталося, і вона провела рукою по затертих ініціалах, нашкрябаних колись давно на стільниці верстата.

— Знаєш, я прийшла сюди, коли батько помер.

— Куди? Просто сюди?

Вона кивнула, і Довсон повернувся до карбюратора.

— Ти, здається, казала, що стала навідувати Така лише кілька років тому.

— Він не знав. Я й не казала, що приходила.

— Чому не казала?

— Не могла. Це все, що я могла зробити, аби не розпастися на частини, і мені треба було побути на самоті, — вона зробила паузу й повела далі: — Це було десь через рік після смерті Беа, і я досі боролася з горем, коли мама подзвонила і сповістила про те, що в тата був серцевий напад. Усе це в голові не влізалося. За тиждень перед тим вони удвох з мамою приїздили до нас у Дарем, а тоді одразу ця новина. І вже я збираю дітей на його похорон. Ми тоді весь ранок їхали, і коли я зайшла до їхнього будинку, мати вже стояла в передпокої, вдягнена, наче на бал, і одразу почала мене інструктувати, що і як треба організувати на похорон. Тобто було враження, наче вона нічого не відчула. Здавалося, її більше турбує, які квіти замовити для церемонії, чи потреба впевнитися, що я обдзвонила усіх родичів. Це було як страшний сон, і наприкінці дня я почувалася такою… самотньою. Тому я пішла звідти посеред ночі, сіла в авто і з якоїсь причини приїхала сюди, лишила машину на дорозі, прийшла до гаража. Не можу цього пояснити. Просто сиділа й плакала, напевне, декілька годин поспіль, — вона зітхнула від хвиль спогадів, що накочувалися на неї. — Розумію, що батько ніколи не допускав можливості дізнатися про те, який ти насправді, та він не був поганою людиною. З ним мені завжди було легше, ніж з мамою, і з роками ми ближчали. Він любив моїх малих, особливо, Беа, — вона помовчала, тоді сумно посміхнулася: — Гадаєш, у цьому є щось дивне? Що я прийшла сюди поплакати, коли він помер?

Довсон наче зважував відповідь.

— Ні, не дивно. Зовсім не дивно, мені здається. Коли я відбув свій термін, то теж прийшов сюди.

— Тобі більше не було куди йти. Він повів бровою:

— А тобі?

Звісно, він мав рацію. Такова оселя була не тільки сховком для їхньої ідилії. Це також був її прихисток, куди вона завжди приходила виплакатися.

Аманда міцно стисла кулаки, наче вичавлюючи з себе спогади, й присіла, спостерігаючи за тим, як Довсон деталь за деталлю взявся збирати двигун.