Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

Ця вигадка, коли вже з'явилася, мала значний вплив на Ебенезера і його сестру. Попри свій сором, Анна, здавалося, була надзвичайно готова і тілом, і душею до материнства; вона розквітла під час вагітності; пологи були легкими; груди її були повні молока, і хоча вона подеколи знову кидалась у сльози, однак тішилася дитям, як і воно тішилося нею, пригощаючись і з кожним днем стаючи дедалі пухкішим і рум'янішим. Вони і справді назвали дитину Ендрю і почали подумувати над тим, щоб зовсім переїхати з Молдену, щойно це стане можливим, «заради хлопчика»…

Однак це підводить нас майже до кінця історії, а нам, перш ніж дістатися його, треба на якусь хвильку відійти вбік, якщо ми хочемо щось довідатися про долю головного лиходія Джона Куда, про метикуватого губернатора, що збирався притягти його до відповідальності, та про хрестовий похід лорда Балтимора, що мав на меті повернути собі хартію, яка давала права на Меріленд і яку в нього відібрав король Вільям.

Отже, що стосується Куда, якого Ніколсон звик називати «Фергюсоном у мініатюрі в питаннях урядування і гоббістом у питаннях релігії»: ще в листопаді 1694 року, поки Ебенезер, у якому ледь жевріло життя, лежав хворим у Молдені, губернатор зажадав звіт щодо витрат Кудом громадських коштів і звинуватив його, серед усіх інших переступів, в незаконному отриманні чотирьох тисяч фунтів тютюну від нижньої палати за послуги, надані ребелії, у викраденні записів кримінального суду за 1691 рік, у привласненні громадських коштів у розмірі п'ятисот тридцяти двох фунтів двох шилінгів і дев'яти пенсів на посаді голови Спільноти протестантів (не кажучи вже про ті додаткові чотириста фунтів, які він отримав, коли був головним митником на річці Потомак, і ще сімсот фунтів у квитах, що він отримав як зборчий на річці Вікоміко), у тому, що він видавав себе за католицького священника й англіканського пастора, у вчиненні заколоту проти губернатора і короля й у блюзнірстві проти Отця, і Сина, і Святого Духа. У липні 1696 року на підставі нових доказів Ніколсон відкрив справу проти нього і зібрав свідчення в низки посадовців і простолюдинів щодо різних звинувачень, після чого його жертва втекла, знайшовши собі прихисток у Ендроса у Віргінії. Звідти вже (такими були чутки, бо мало хто міг похвалитися тим, що бачив його на власні очі) він потайки підтримував зв'язок зі своїми агентами, зокрема з Джерардом Слаєм і Семом Скеррі, спонукавши першого надрукувати «Пункти звинувачень» проти Ніколсона і представити їх потім суддям Королівського суду в Лондоні, звинувативши губернатора в усіх гріхах, починаючи з католицтва і протиприродних нахилів і закінчуючи вбивством такого собі Генрі Дентона, секретаря Ради, «важливого свідка у справі його злочинів». Попри всі ті складнощі й перешкоди, що створювали Ніколсону капери в Затоці, французи на кордоні, індіяни по всій Провінції та різноманітні пошесті й падіж худоби, йому все ж таки вдалося в цей період заснувати коледж в Енн-Арундел-Тауні (який став називатися Аннаполісом), захистити себе від усіх звинувачень Слая і нарешті влітку 1698 року спорядити два шлюпи та сто людей, щоб захопити Куда і Слая на річці Потомак. Менш важливого злочинця їм таки вдалося арештувати, і той постав перед судом, де одразу ж визнав, що діяв під примусом зверхника, а от самому Куду вдалося уникнути пастки.

Прикро взнати, що саме тоді всі справи забрали з рук відважного і діяльного губернатора. Бажаючи вирішити цілу низку проблем одним махом, Його Величність уповноважив Ніколсона заступити свого старого суперника, сера Едмунда Ендроса у Віргінії, якого, після того як він втратив королівську ласку через нападки на доктора Блера з Коледжу Вільяма і Мері, усунули звідти й перевели на незначну посаду якогось губернатора у Вест-Індії. У січні 1699 року (1698 за старим стилем) це службове переведення відбулося, і майже одразу Куд, як повідомляли, переможно повернувся до округу Сент-Мері. Дехто казав, що він недооцінив Натаніеля Блекістоуна, наступника Ніколсона і племінника зятя Куда, оскільки Блекістоун арештував його у травні того ж таки року; інші стверджували, що така наївна поведінка просто неможлива для такого досвідченого й хитрого каверзника. Усе це зробили за домовленістю, заявляли вони, і їхній цинізм, здавалося, отримав підтвердження, коли в липні наступного року всі довідалися, що Куда помилували й випустили на свободу за його ж таки власним клопотанням, а в 1708 році він навіть отримав дозвіл на юридичну практику в суді округу Сент-Мері! Проте інший погляд, менш цинічний і більш проникливий, десь у той же час висловив у розмові зі своєю сестрою Ебенезер Кук: він вказав, що від самого початку судового процесу над капітаном Слаєм не знайшли жодних слідів існування капітана Скеррі чи навіть самої згадки про нього. Невже це аж настільки неможливо, що чоловік, арештований і відпущений на свободу під ім'ям Куда, дарма, був він у змові з Блекістоуном чи з кимось іншим, був оцим самим Скеррі? Ебенезер гадав, що так воно і було, і таким чином це повертало його до головного питання: чи існував взагалі «справжній» Джон Куд незалежно від тих людей, що тільки прикидалися ним, чи він був лише витвором уяви його вдаваних спільників, якого створили, щоб уникати відповідальності за свої вчинки, так само, як ділові люди реєструють компанії з обмеженою відповідальністю, щоб вони брали на себе збитки за їхні ризиковані оборудки?

Хай там як, відомо, що Джон Куд так ніколи і не здолав досягти тих цілей, які йому приписували, як і не змогла того зробити інша постать, що залишалася в тіні й, вважалося, перебувала на протилежному полюсі моралі, — лорд Балтимор, принаймні не за свого життя. Бо хай якими сумнівними були засоби та мотиви Чарлза Калверта, якщо він взагалі існував (і якщо Берлінґейм не зобразив його у фальшивому світлі), усе ж можна було припустити, що він принаймні прагнув повернути своїй родині права власності на Меріленд. Погодившись із цим, можна сказати, що в 1715 році він помер, зазнавши, напевно, подвійного розчарування, адже не тільки Меріленд був натоді вже під управлінням шостого королівського губернатора, а і його син і спадкоємець Бенедикт Леонард Калверт за два роки до того зрікся католицької віри на користь англіканської церкви, втративши через це ті чотириста п'ятдесят фунтів, які щороку виділялися на його утримання. Одначе саме це дезертирство і поклало