Читати книгу - "Дволикий шлях, Burka D"

Кожне слово незнайомця різало священика по-живому. Він хотів заперечити, хотів відкидати, що це його історія, але розумів, що правда, яку він чув, була незаперечною.

— Я знищив кухаря, який погряз у гріху і який годував людей брехнею та обманом, щоб наситити свій голод. Я вбив тренера, який вимагав жертв. Він був мені незрозумілий, але водночас близький. Їх мав чекати інший суд. А потім... потім був лікар.

Священик закрив очі, коли перед ним виник образ лікаря — того самого, хто бачив крізь його маску. Лікар, який потім повернувся у вигляді духа і допоміг йому в пеклі.

— Я вбив лікаря, — тихо сказав чоловік, і в його голосі прозвучав щирий біль. — Я вважав, що сила та рішучість — це все, що потрібно для успіху. Але це була моя помилка.

Чоловік замовк, і тиша в сповідальні стала нестерпною. Священик відчував, як його серце стискається від ваги спогадів. Згадуючи кожну зі своїх жертв, він усвідомлював, що всі вони були лише відображенням його власних страхів і недоліків. Кожне вбивство не приносило світу очищення, а тільки занурювало його глибше в пекло, в яке він у кінцевому підсумку потрапив.

— У пеклі я зустрів усіх тих, кого погубив, — продовжував чоловік, його голос ставав усе більш глухим, наче він говорив із далекого минулого. — Там я побачив ліс, наповнений страхом, де душам не було спокою. Я зустрів їх — поліцейського, психолога, учителя, кухаря та тренера. Кожен із них був маніяком, як і я. Але найстрашніше було не це. Я побачив, що я був таким самим, як вони. І коли я нарешті усвідомив, що мною керує моє власне зло, я почав розуміти, що сам заслужив покарання.

Священик ледве дихав, кожне слово незнайомця було як удар по його душі. Він бачив перед собою не просто людину, а своє відображення, свою тінь, яку він так довго намагався придушити. Це був він сам.

— Я бачив, як душі томляться у своїх гріхах, не знаходячи виходу. Я пройшов через ліс страху, через кола пекла, де грішники страждали за свої помилки. Але потім, нарешті, я досяг розуміння і був приведений до мосту, який вів до спокути.

Священик зрозумів, що він говорив про його зустріч із лікарем, душа якого пробачила його й знайшла спокій, ведучи його до Пургаторію, де він мав спокутувати свої гріхи. Там він зіткнувся з лабіринтом бажань, який відображав його жагу влади, і зрештою зрозумів, що його прагнення до сили було його головною помилкою.

— Коли я нарешті зрозумів це, — голос сповідуючого став тихим, майже шепотом, — я побачив перед собою світло і сходи, що вели до небес.

— Я стояв перед Богом, і Він не був тим, кого я очікував побачити. Він не засудив мене, але й не виправдав. Лише дав зрозуміти, що ми грішні та вільні чинити так, як хочемо, так само, як і він.

Священик знав, що це було його власне рішення — повернутися в світ живих і побудувати церкву, де він міг би допомогти іншим знайти втіху і покаяння. Але тепер, слухаючи цю розповідь, він усвідомлював, що весь цей шлях привів його до нового розуміння. Він повернувся не тільки для того, щоб служити іншим, але й щоб зустрітися із самим собою. Отримати відповідь на запитання "навіщо?"

Чоловік замовк, і тиша, здавалося, тиснула на священика з усіх боків. Потім незнайомець повільно підняв руки до капюшона й зняв його. Перед священиком відкрилося обличчя, яке він знав надто добре. Це було обличчя дволикого — з минулого, повне гордині, страху і болю.

— Пора вже прокинутися, — промовив він, дивлячись йому в очі.

Священик відчув, як світ навколо нього почав тремтіти і розсипатися, наче картковий будиночок. Усе, що він бачив перед собою, ставало все менш реальним, як сон, який от-от закінчиться.