Читати книгу - "Гра почалась 2. Місто Сонця, Євгеній Шульженко"

Коли загін розвідників повернувся до міста Сонця, надворі вже було темно. Місто знову було вкрите вогнищами. Жителі метушились, сміялись, веселились. В повітрі відчувався запах їжі, було чути стукання ложок по тарілкам. Всі відпочивали та прощались з сьогоднішнім днем.

Біля самих воріт Степан наказав дітям йти в казарму, та перед цим віднести всю їжу до їдальні поселення губернатора. Сьогодні був дуже гарний улов, не зважаючи на втрати. Командир тримав мотузку з прив’язаним полоненим, який перелякано оглядав місто та величезну кількість дітей.

Степан штовхнув полоненого вперед та повів до школи, а саме там був стадіон, де ворога буде віддано охоронцям, Мілану ж покликав з собою.

- Я бачив дівчинку, - тихо мовив Степан, - не думай про мене, як про якогось дикуна, - він подивився на Мілану, - я не в захваті від всього цього, тим більше коли справа доходить до Дитячих Ігор. Але що я можу зробити?

- Напевно нічого, - тихо відповіла Мілана.

- Я прошу вибачення, - продовжив Степан, - що не зупинився та хотів побити цього місцевого, - він на секунду винувато глянув на Мілану, але відвів очі в сторону.

Командир більш нічого не сказав на цю тему, та повідомив Мілані, що вона прийнята до поселення губернатора. Сьогодні вона має ночувати в себе, а завтра зібрати всі речі та прийти до воріт поселення. Вона має повідомити охоронцям, що Степан погодив її посаду, та якщо вони не повірять, вимагай щоб мене покликали. Він пояснив, що з охоронцями на воротах завжди важко, оскільки губернатор Євген одного разу розлютився на те, що до поселення пустили сторонніх. Тих охоронців на наступний день відправили на змагання в Дитячих Іграх як полонених. Така собі історія.

Полоненого передали на стадіон, Степан розвернувся до Мілани, подивився їй в очі та деякий час просто мовчав.

- Ти сьогодні добре попрацювала, - повив хлопець, - ти молодець, - дівчині здалось це занадто лагідним, вона знову на секунду задивилась на Степана не як на командира, в грудях стало тепло.

- До завтра, - видавила дівчина та відвела очі, відчуваючи як знову червоніє, але була вдячна ночі, що на вулиці темно, та нічого не було видно.

Діти попрощались та розійшлись. Степан пішов до поселення губернатора та зник в воротах. Мілана ж розвернулась та пішла до свого тимчасового дому, в наметовому містечку. Тільки зараз вона зрозуміла, наскільки ж вона втомилась за весь день. Але, вона була задоволена. Вона отримала доступ до поселення губернатора. Ще трохи, й лабораторія в Інституті Вірусології відкриє свої секрети. Та зараз відпочинок.