Читати книгу - "За п’ять кроків до кохання"

— Привіт усім! Отже, сьогодні я хочу поговорити з вами про дещо трохи інше. Burkholderia cepacia. Ризики, обмеження, порядок дій і як успішно вимовити це вдесятеро швидше! Ну, тобто, назва ще та.

Я дивлюся, збентежений.

— Гаразд. Отже, B. cepacia — стійка бактерія. Вона настільки адаптивна, що навіть живиться пеніциліном, а не він її атакує. Тож наша перша лінія захисту… — вона робить паузу, тягнеться вниз до кишенькового розміру пляшечки з рідиною і підіймає її на камеру, — …«Кел Стат»! Це не те, що ваш звичайний «Пурелл». Дезінфекційний засіб для рук лікарняного рівня. Застосовуйте широко й часто!

Вона натягує пару синіх гумових рукавичок і крутить руками, аби ті зручно облягли їх.

— Наступний крок — старі добрі гумові рукавички. Перевірені, надійні й застосовуються для захисту під час… — вона опускає погляд, прокашлюється й оглядає купу речей на ліжку, — …усіх видів діяльності.

Усіх видів діяльності? Я хитаю головою, усмішка наповзає на моє обличчя. Що вона робить?

Далі спостерігаю, як вона витягує жменю хірургічних масок, вішаючи одну собі на шию.

— Найбільше B. cepacia в слині й шмарклях. Кашель може розлітатися на шість кроків. Швидкість видиху під час кашлю може сягати двохсот миль на годину, тож не дозволяйте їм літати серед інших людей.

Двісті миль на годину. Вау. Добре, що я не алергік, інакше б нам усім гаплик.

— «Ніякої слини» означає «ніяких поцілунків», — вона глибоко вдихає й дивиться в камеру просто на мене. — Ніколи.

Я видихаю, урочисто киваючи. Ось він, грандіозний облом. Від думки про поцілунок зі Стеллою… я хитаю головою.

Від самої думки про це моє серце б’ється втричі швидше.

— Найкращий захист для нас — це відстань. Шість кроків — золоте правило, — каже вона, нахиляється й бере біля ліжка більярдний кий. — Ось тут п’ять кроків. П’ять. Кроків.

Я кидаю погляд на наш малюнок, і червоні бульбашкові літери впадають мені в око. «П’ЯТЬ КРОКІВ ЗАВЖДИ».

Звідки, в біса, у неї більярдний кий?

Вона витягує його, дивлячись на нього з надзвичайним напруженням.

— Я багато думала про крок номер шість. І, якщо чесно, розізлилася.

Вона дивиться в камеру.

— Ми, фіброзники, так багато всього позбавлені. Кожен день живемо в залежності від процедур, пігулок.

Я ходжу взад-вперед, дослухаючись до її слів.

— Більшість із нас не можуть мати дітей, чимало не доживуть до того, щоб навіть спробувати. Лише інші фіброзники знають, як це, але нам не можна закохуватись одне в одного.

Вона встає, сповнена рішучості.

— Тож після всього, що вкрав у мене КФ — у нас, — я краду в нього дещо для себе.

Вона з викликом простягає кий, ніби відстоюючи кожного з нас.

— Я краду триста чотири цілих і вісім десятих міліметра. Дванадцять повних дюймів. Один довбаний фут простору, відстані, довжини.

Я дивлюся відео в цілковитому захваті.

— Кістозний фіброз більше нічого в мене не вкраде. Відтепер крастиму я.

Присягаюся, десь удалині я чую дружні вигуки підтримки від згодних із нею. Вона робить паузу, дивлячись просто в камеру. Дивлячись просто на мене. Я стою приголомшений, а тоді підстрибую, почувши три гучні удари у двері.

Ривком відчиняю двері — це вона. Власною особою.

Стелла.

Вона простягає перед собою кий, торкаючись кінчиком моїх грудей, і її густі брови підіймаються з викликом.

— За п’ять кроків. Домовились?

Видихаючи, хитаю головою — від її промови на відео вже хочеться скоротити відстань між нами й поцілувати її.

— Це буде важко для мене, не брехатиму.

Вона дивиться на мене напруженими очима.

— Просто скажи мені, Вілле. Ти згоден?

Я навіть не вагаюся.

— Ще й як.

— Тоді будь в атріумі. О дев’ятій.

І з цим вона опускає кий, розвертається і йде назад до своєї палати. Я дивлюся їй услід, відчуваючи, як захват бере гору над сумнівом, що засів глибоко в животі.

Сміюся, коли вона переможно підіймає кий, наче наприкінці «Клубу “Сніданок”»[9], і всміхається мені, перш ніж увійти до палати 302.

Я глибоко вдихаю, киваючи їй.

«Кістозний фіброз більше нічого в мене не вкраде».

Розділ 17

Стелла

— Чому я не взяла нічого гарного? — кричу я По, який стоїть, притулившись до одвірка, й допомагає мені. Витягую з шухляди піжами, спортивні штани й мішкуваті футболки, відчайдушно намагаючись знайти щось, що можна вдягти сьогодні.

Він хмикає.

— Дійсно. Бо ти часто збираєшся для шаленого лікарняного роману.

Я дістаю пару коротеньких шовкових боксерок, роздивляюся їх. Я не можу. Чи можу? Тобто або це, або мішкуваті фланелеві треники, що дісталися мені від Еббі.

— У мене ж гарні ноги, так?

— Слухай, навіть не думай про це! — він кидає погляд на мене, а потім ми вдвох вибухаємо сміхом.

Я думаю про подруг, які проводять останню ніч у Кабо, і вперше, відколи я тут, не шкодую, що я не з ними. Шкодую, що вони не зі мною й не допоможуть мені підготуватися. Коротше, добре, що зараз я не за милі звідси.

Дивлюся на годинник у себе на тумбочці. Рівно п’ята. У мене чотири години на те, щоби щось вигадати…

Я входжу у двері атріуму й помічаю вазу, наповнену білими трояндами. Виймаю одну, загинаю стебло, доки те ламається, і закладаю квітку за вухо. Кинувши погляд у своє відбиття у дверному склі, всміхаюся й нервово, швиденько оглядаю себе. Моє волосся розпущене, лоб перехоплений стрічкою від букета Вілла, і на мені коротенькі шовкові боксерки й майка, попри регіт По.

Я доволі гарненька, якщо врахувати, що мала в розпорядженні найгірший гардероб для побачень в історії.

Приємно знати, що Віллу я подобаюсь такою, як є. Тобто він бачив мене майже виключно в піжамі чи медичному халаті, тож явно запав не на мій гарний вигляд і не на бездоганну колекцію одягу «Лікарня — осінь 2018».

Поправляю сині гумові рукавички, ще раз упевнюючись, що «Кел Стат» досі висить на ремені мого концентратора.

Опустившись на лаву, визираю в бічні двері, що ведуть до дитячої ігрової кімнати, і мене накриває хвилею ностальгії. Колись я прокрадалася туди, щоб погратися з маленькими нефіброзниками. Ну, і ще з По. За роки атріум не надто змінився. Ті самі високі дерева, яскраві