Читати книгу - "Деміан"

Він узяв мене попідруч, і ми пішли разом. Від нього віяло спокоєм, що передавався й мені. Невдовзі ми вже гомоніли, як і колись. Ми згадували шкільні роки, заняття для тих, хто готувався до конфірмації, навіть ту невдалу зустріч на вакаціях. От тільки про найбільш ранній і тісний зв’язок між нами — про історію з Францом Кромером — ми й зараз не згадували.

Непомітно ми втягнулися в дивну і пророчу розмову. Немовби в продовження бесіди Деміана з японцем, ми поговорили про студентське життя, а від цієї теми перейшли до іншої, здавалося, далекої від неї. Але в словах Деміана все набувало внутрішнього взаємозв’язку.

Він говорив про дух Європи та про прикмети цієї епохи. Всюди, розповідав він, панує згуртованість і стадність, але не свобода і не любов. Ця згуртованість — починаючи від студентської корпорації, від співочого гуртка аж до держав — вимушена, породжена страхом, боязню, розгубленістю, вона прогнила зсередини, зістарілася і близька до розпаду.

— Згуртованість, — промовив Деміан, — чудова річ. Але те, що буяє нині пишним цвітом, — аж ніяк не єдність. Вона виникне заново — із виняткових знань одне про одного людей і через деякий час змінить весь світ. Нині єдність зводиться до стадності. Люди біжать одне до одного, тому що бояться — пани гуртуються до панів, робітники — до робітників, учені — до вчених.

А чому вони бояться, знаєш? Боїться тільки той, у кого немає злагоди з самим собою. Вони бояться, бо ніколи не знали самих себе. Ця єдність складається поспіль з тих, хто відчуває страх перед непізнаним у самому собі. Вони відчувають, що закони їхнього життя вже більше не працюють — ні старі скрижалі їхніх релігій, ні їхня моральність — ніщо не відповідає тому, що нині потрібно. Понад сто років поспіль Європа тільки те й робила, що вивчала науки й будувала заводи. Ці спеціалісти точно знають, скільки грамів пороху потрібно для того, щоб убити людину. Але чи люди знають, як молитися Богу? Вони не знають навіть, як хоча б якусь годину бути вмиротвореним. Поглянь на який-небудь студентський шинок. Або на розважальний заклад, куди навідуються багатії. Безнадійно! Дорогий Сінклере, з усього цього не може вийти щось путнє. Ці люди полохливо гуртуються, охоплені страхом і сповнені злості, ніхто нікому не довіряє. Вони чіпляються за ідеали, які перестали бути ідеалами, і поб’ють камінням будь-кого, хто проголосить якийсь новий ідеал. Я відчуваю, що зіткнення неминучі. Вони почнуться, повір мені, — вони скоро почнуться! Звичайно, вони не «покращать» світ. Чи повбивають робітники своїх фабрикантів, чи будуть Росія і Німеччина воювати — поміняються тільки власники. Але все-таки це не буде зовсім марно. Бо виявить непридатність нинішніх ідеалів, змете ідолів кам’яного віку. Цей світ у його теперішньому вигляді приречений загинути, і так воно й буде.

— А що при цьому буде з нами? — запитав я стривожено.

— З нами? О, може, ми теж загинемо. Адже вбити можна й когось із нас. Тільки з нами не так-то легко впоратися. Довкола того, що від нас зостанеться, або довкола тих, хто з-поміж нас виживе, об'єднається воля майбутнього. Проявиться воля людства, яку наша Європа перекрикувала своїм ярмарком техніки і науки. І тоді виявиться, що воля людства ні в чому не збігається з волею нинішніх об'єднань, із волею держав і народів, спілок і церков. Ні, те, чого хоче від людини природа, — записано в окремих особистостях, зокрема, в тобі і в мені. Це було записано в Ісусові, було записано у Ніцше. Для цих єдино важливих течій, які, звісно, щодня можуть видозмінюватися, знайдеться місце, коли нинішні об'єднання розпадуться.

Було вже пізно, коли ми зупинилися перед якоюсь садибою поблизу річки.

— Ось тут ми й живемо, — пояснив Деміан. — Приходь до нас. Ми тебе дуже чекаємо.

Радісно йшов я до свого будинку. Ніч ставала прохолодною. По всьому місту горланили студенти і похитуючись розходилися по домівках. Я часто помічав несхожість між їхньою зухвалою веселістю і моїм самотнім життям — часом з почуттям своєї обділеності, а іноді з іронією. Але я ще ніколи не відчував так, як оце сьогодні — спокійно і з таємною силою, — як це мало стосується мене, наскільки далекий від мене цей світ, наскільки він мені чужий. Я згадував мешканців свого рідного міста, літніх, поважних людей, які ностальгійно зітхали за своїми гультяйськими семестрами, немов за райським блаженством, і вихваляли минулі «вольності» своїх студентських років приблизно так, як поети чи романтики згадують дитинство. Скрізь одне і те саме… Скрізь вони шукали «вольність» і «щастя» десь у минулому — тільки від страху, що їм можуть нагадати про їхню власну відповідальність і закликати рухатися своїм власним шляхом. Кілька років поспіль вони пиячили й гуляли, а потім, поопускавши хвости, стали поважними діячами на державній службі. Так, справи наші кепські, вони нікуди не годилися, і ця студентська бездумність була не меншою і не гіршою дурнею, ніж сотні інших безглуздих справ.

Коли я, однак, дістався до свого будинку, який був досить далеко, і ліг спати, всі ці думки розвіялися, а мої помисли зосередилися на таємній мрії, яку обіцяв мені проминулий день. Якщо я сильно цього захочу, то вже завтра зможу побачити матір Деміана… Хай студенти пиячать і розмальовують собі обличчя, хай пропащий світ чекає на свою загибель — що мені до того? Я чекаю лише одного: моя доля от-от вийде мені назустріч у новому образі…

Я проспав міцно аж до пізнього ранку. Новий день настав, мов свято, — таких урочистих днів не було в мене від різдвяних свят мого дитинства. Я був сповнений внутрішнього збудження, але страху не було зовсім. Я відчував, що настав доленосний день. Я бачив і відчував світ навколо себе перетвореним, очікувальним, велелюдним, урочистим. Навіть осінній дощ, що накрапав, був прекрасний, тихий і по-святковому сповнений глибокої радісної музики. Вперше зовнішній світ звучав в один лад з моїм внутрішнім світом — і тоді настає свято душі, тоді хочеться жити. Жодний будинок, жодна вітрина, жодна постать на вулиці не відволікали мене — усе було так, як і мало бути, але без порожнього, буденного і звичного. Була очікувальна природність, я приймав свою долю з благоговійною готовністю. Таким я бачив світ колись — дитиною вранці, на великі свята Різдва чи Великодня. Я не здогадувався, що цей світ ще може бути таким чудовим. Я звик жити самітником і миритися