Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Коли Воробйов знову спустився в бункер і доповів про свої заміри Брюханову, останній не хотів слухати. «Йди звідси», — відповів директор, відштовхуючи Серафима — єдину людині поблизу, яка мала дозиметр достатньої потужності, — рукою. Воробйов повернувся до Парашина, але партійний керівник також не міг нічим допомогти. Як і Брюханов, Парашин був психологічно не готовим вислуховувати ще більше невтішних новин. «Чому я не повірив йому? — уже ретроспективно, намагаючись пояснити свою реакцію, відповідав на це питання Парашин. — Воробйов по своїй натурі дуже емоційний, і коли він доповів, що навіть йому було страшно дивитися на... Словом, я просто не повірив Серафиму, сказавши: “Йди і переконуй директора”». Воробйов повернувся до Брюханова. Відповідно до інструкцій, він потребував, щоб Брюханов оголосив надзвичайний стан у зв’язку з викидом радіоактивних речовин. Пізніше Воробйов зазначав: «Вимоги нормативних документів у таких ситуаціях були такими: у разі перевищення рівня радіації в 0,05 мілірентгена за годину цивільне населення має бути поінформоване з урахування інструкцій відносно того, як діяти за таких обставин». Окрім того, він додав: «У разі ж перевищення рівня у 200 мілірентгенів, звук сирени має сповістити всіх про радіаційну небезпеку». Воробйов нагадав про протокол Брюханову, але директор не слухав. Він наказав Серафиму Воробйову доповісти про ситуацію у Штаб цивільного захисту в Києві, однак нікому не говорити про свої висновки.
Рівні радіації, зафіксовані Воробйовим усередині та навколо бункера, були спричинені іонізуючим випромінюванням. Іонізуюче випромінювання утворюється від високоенергетичних атомів і субатомних частинок, які рухаються з достатньою для вивільнення електронів з атомів (або їх іонізування) швидкістю. Електромагнітні ж хвилі можуть бути достатньо сильними, щоб мати аналогічну потужність. Гамма-промені та X-промені належать до останнього явища; альфа- і бета-частинки (разом із нейтронами) — до першого. Іонізуюче випромінювання в Чорнобилі було викликане продуктами ядерного поділу, викинутими в атмосферу після вибуху реактора. До таких продуктів належать ізотопи йоду та цезію — йод-131, цезій-137, — а також деякі гази на кшталт ксенону-133. Рівні радіації були особливо високими відразу після вибуху, і саме тому зашкалював дозиметр Воробйова з діапазоном до 200 рентгенів за годину. Вже пізніше підрахували, що радіація від уламків навколо зруйнованого реактора дорівнювала 10 000 рентгенам за годину. Такий рівень руйнував і вбивав людські клітини. При цьому що більше клітин знищувалося, то менше шансів вижити залишалося. П’ятсот рентгенів протягом п’яти годин означали неминучу смерть.
Незважаючи на своє небажання вислухати Воробйова, Брюханов розумів — слова начальника цивільного захисту аж ніяк не були вигадкою. Коли Парашин поцікався у Брюханова про стан справ після розмови з Воробйовим, директор відповів коротко: «Усе погано». Водночас головним чином Брюханова турбувала навіть не станція — він хвилювався за Прип’ять. Уперше питання евакуації цивільного населення Брюханов підняв під час ранкової розмови з місцевими партійними і міськими управлінцями. Тоді голова міської ради вилаяв Брюханова: «Навіщо ти панікуєш? Приїде комісія з області, яка все з’ясує». Вже під вечір, у розмові з Володимиром Маломужем, директор ЧАЕС знову торкнувся цього питання. І знову відповідь була аналогічною: «Не панікуй!» Брюханов розумів: він перебуває не в тому становищі, щоб сперечатися з високоповажними партійними представниками. До того ж сьогодні вранці він підписав довідку, суть якої була: «Підстав для паніки немає».
На засіданні міськкому Прип’яті, скликаному Маломужем об 11 ранку, Брюханов мовчав. «Виступав здебільшого Маломуж», — відзначав потім Брюханов. Маломуж дотримувався позиції, згідно з якою рівні радіації були занадто низькими, щоб вдаватися до будь-яких радикальних заходів. Брюханов пригадував: «Директива залишилася незмінною: “Не панікувати! Урядова комісія прибуде вже скоро. Буде проведено розслідування і тільки тоді — вжито необхідні заходи!”». Уже згодом міські та партійні чиновники звинуватять Брюханова в тому, що він не надав їм точних даних. Радянські керівники зазвичай діяли так, як вчили їх протягом багатьох років, — уникаючи відповідальності. Кожен боявся бути звинуваченим у поширенні паніки і з радістю перекладав ухвалення рішення на вище керівництво. Усі вони були людьми системи, радянської системи.
Протягом дня 26 квітня в лікарню міста Прип’яті зі симптомами гострого радіаційного отруєння доставили 132 людини — пожежників, операторів та інженерів. Пожежні машини мчали до зруйнованого реактора, карети швидкої продовжували привозити в лікарню постраждалих, а КДБ блокував міжміські лінії телефонного зв’язку. Це робили для запобігання поширенню інформації про інцидент за межі Прип’яті. Інженерів і робітників уночі 26 квітня відправляли додому, суворо наказуючи нікому не розповідати про інцидент. Та зважаючи на дим над зруйнованим 4-м реактором, який було добре помітно з балконів багатоквартирних будинків у Прип’яті, зважаючи на патрулі міліції біля станції і на вулицях міста, для кожного в Прип’яті вибух уже став свого роду очевидним секретом. Хоча що ж сталося насправді? Ніхто не знав природи і справжніх наслідків аварії. Того дня в місті відбулося сім весіль. Люди святкували в тіні тліючого 4-го енергоблока.
Г. Н. Петров, керівник одного з прип’ятських підприємств, яке встановлювало обладнання на АЕС, прокинувся близько 10-ї ранку. Ніч видалася складною. Десь о пів на третю ночі, повертаючись у Прип’ять, він помітив вогонь над 4-м енергоблоком. Петров поїхав туди, зупинившись приблизно за сотню метрів від блока. Кілька хвилин він спостерігав за ситуацією і діями пожежників на даху, після чого, охоплений тривогою і панікою, помчав додому. Вже вдома сусідка, чоловік якої перебував на енергоблоці, підтвердила й так побачене: стався нещасний випадок. Згадавши про радіацію, жінка запропонувала антидот — пляшку горілки. Вони випили й навіть пожартували із ситуації. Тепер, поспавши, Петрову здавалося, що все стало на свої місця.
«Я вийшов на балкон перекурити, — згадував пізніше Петров. — На вулицях було багато дітей, які бавилися в піску, ліпили піщані будиночки і “пасочки”. Ті, хто старший, каталися на велосипедах. Молоді мами прогулювалися з візочками. Все виглядало буденно». Один із сусідів Петрова того суботнього ранку вирішив розслабитися, прийнявши сонячні ванни на даху їхнього багатоквартирного будинку. «В якийсь момент він спустився за випивкою і сказав, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий», після закриття браузера.