Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

— Якщо ви поїдете, то я не поїду! Чуєте мене? Я не поїду!

— Витри лице та зачешися, — сказала вона. — Потім спускайся та випий кави.

З Паралі, мабуть, теж усе владналося, тому що його дядько вже стояв біля телефону в холі, коли він увійшов до їдальні, а батько знову заволав, не встиг син сісти:

— Отуди к бісу, чому ти мені ввечері нічого не сказав? Якщо ти бодай колись…

— Тому що ти ніколи б йому не повірив, — озвався його дядько, повертаючись з холу. — Ти б навіть і не вислухав. Цій справі знадобилися стара жінка та двоє дітей, щоб вони повірили в істину, без жодної причини, тому що цю істину сказав один старий, який потрапив у біду та заслуговує на жалість і довіру, кажучи це тому, хто здатний на жалість, навіть якщо ніхто з них йому не повірив. У що ти й сам спочатку не повірив, — провадив дядько далі, звертаючись до нього. — Коли ти справді почав йому вірити? Коли відкрив труну, так? Я хочу знати, розумієш. Може, я не такий вже старий, аби навчитися. Коли це було?

— Я не знаю, — відповів він. Бо він і не знав. Йому здавалося, що він увесь час знав. Тоді йому здавалося, що він ніколи не вірив Лукасу, що нічого цього зовсім не було, і він сам здіймався з нескінченного глибокого виру сну, але коли минув якийсь час, він, певна річ, переміг, і цього достатньо, щоб певний час зберігати спокій, як-от завдяки цим пігулкам, які вживають водії нічних вантажівок — ті пілюлі не дуже великі, майже завбільшки з ґудзик на сорочці, і ці препарати містять достатньо запасу бадьорості, аби шофери дісталися наступного міста; а оскільки його мати була в кімнаті, він тепер відчував бадьорість і спокій, коли вона ставила перед ним філіжанку кави так, як би це зробила Паралі — вона сказала б, що Паралі хлюпає чашкою прямо на нього; через цю каву ні батько, ні дядько навіть не глянули на матір, а батько, навпаки, вигукнув:

— Кава? Якого чорта, нащо це? Я гадав, ми домовилися, коли ти, нарешті, погодилася, аби Ґевін купив йому коня, щоб він ні просив, ні навіть до рота не брав і ложки кави, доки йому вісімнадцять не зрівняється! — а мати навіть і не слухала, тою самою рукою і тою ж манерою наполовину штовхнула, наполовину виплеснула глечик з вершками, так само штурхнувши до сина цукорницю, щоб він міг дотягнутися, і вже обернулася до кухні, і голос її звучав не дуже квапливо чи нетерпляче, просто жваво:

— Пий просто зараз. Ми вже спізнилися, — а тепер вони дивилися на неї, наче вперше побачили: убрана повністю, навіть у капелюшку, на вільній руці — солом’яний кошик, в який складає штопані шкарпетки та панчохи — його, батька і дядька з тих пір, як він себе пам’ятає, хоча його дядько з нового спочатку помітив тільки капелюх, і на мить його, здавалося, опанував той самий моторошний подив, що він тоді відчув, у ванній.

— Меґґі! — промовив його дядько. — Ти не можеш! Чарлі…

— Я й не наміряюся, — сказала мати, навіть не зупиняючись. — Цього разу вам, чоловікам, доведеться копати. Я їду до в’язниці, — і зараз вона вже була на кухні, і тільки її голос лунав: — Я не дозволю, аби міс Гебершем там сиділа сама, а весь округ на неї витріщався. Щойно поможу Паралі з обідом, ми… — але голос стихнув: вона не звертала на них уваги, і батько спробував ще раз:

— Йому треба до школи.

Але цього навіть дядько не слухав.

— Ти ж зможеш повести пікап міс Юніс, так? — спитав дядько. — Сьогодні у школі для негрів не буде занять, тому Алек Сендер точно не лишить машини біля тюрми. І навіть якби були, сумніваюся, щоб Паралі випустила його й дозволила носа поткнути за двір ще тиждень. — Тоді його дядько, здавалося, розчув батькові слова чи вирішив нарешті відповісти на них: — Та й будь-яку школу для білих сьогодні б закрили, якби цей хлопчик не послухав Лукаса, якого я не став слухати, і міс Гебершем, чого я теж не зробив. Ну? — сказав дядько. — Ти можеш не спати так довго? Можеш трохи покуняти дорогою.

— Так, сер, — відповів він. Отже, він пив каву, і від мила, води, жорсткого рушника дурман у голові розсіявся настільки, щоб він зрозумів, що не любить і не хоче цього напою, але не настільки, аби од нього відмовитися, здійснити таку просту річ — не пити його: дегустуючи, потягуючи, потім додавати ще і ще цукру, доки ця суміш — кава і цукор — не перестала бути напоєм і не перетворилася на гидку солодкаву, схожу на хінін, мікстуру, найгіршу, яку він куштував, доки дядько не сказав:

— До дідька, годі, — підвівся, пішов на кухню і повернувся з каструлею підігрітого молока та суповою мискою, вилив туди каву та додав до напою гарячого молока, сказавши: — Давай. Забудь. Просто пий.

Так він і вчинив, тримаючи миску обіруч, неначе п’ючи воду з видовбаного гарбуза, ледь скуштувавши на смак, а батько, досі відкинувшись на спинку стільця, ще дивився на сина і говорив, розпитуючи: чи так налякався Алек Сендер тоді, і чи не нажахався він ще більше, ніж Алек Сендер, і тільки власне марнославство не дозволило йому виявити страх перед темношкірим і сказати правду зараз, і жодний з них і пучкою не зачепив би могили у темряві, не кажучи вже про те, щоб зняти з надгробку квіти, якби міс Гебершем їх на це не підбурила: його дядько перебив:

— Алек Сендер навіть сказав тобі, що могилу вже хтось потривожив у поспіху, так?

— Так, сер, — відповів він, і його дядько сказав:

— Знаєш, про що я зараз думаю?

— Ні, сер, — відповів він.

— Я радий, що Алек Сендер не зміг цілком розгледіти у темряві та окликнути того, хто спускався схилом, везучи щось на мулі. — І він згадав: вони всі троє думали про це, але ніхто нічого не сказав; просто стояли, не бачачи одне одного, над невидимою, чорною, зяючою пащею ями.

— Засипайте її, — сказала тоді міс Гебершем. Вони так і зробили (п’ять разів поспіль), розрихлюючи землю, і грудки падали набагато швидше, ніж вони чекали, хоча, здавалося, кінця тому не буде у слабкому зоряному мерехтінні та безвітряному подуві сосон, одній неосяжній, нескінченній, неослабній луні — не подиву, а уваги, цікавості; аморальні,