Читати книгу - "Аліса в Дивокраї, Льюїс Керол"

Він був зодягнений в олов’яні лати не за зростом, а збоку в нього висіла через плече соснова скринька якоїсь дивної форми. Вона висіла догори дном, і кришка була відкрита. Аліса з цікавістю дивилася на неї.

— Я бачу, тобі подобається моя скринька, — сказав Вершник дружнім тоном. — Це мій власний винахід. Я тримаю в ній одежу та їжу. Розумієш, я ношу її догори дном, щоб у дощ до неї не потрапляла вода.

— Але речі можуть випасти з неї, — лагідно зауважила Аліса. — Ви знаєте, що кришка відчинена?

— Я не знав про це, — відповів Вершник, і його обличчям майнула тінь прикрості. — Тоді, мабуть, усі речі випали. А скринька без них ні до чого. — Із цими словами він одчепив її і вже збирався шпурнути в кущі. Раптом йому сяйнула інша думка, і він обережно закинув скриньку на дерево. — Ти здогадуєшся, чому я так зробив? — звернувся він до Аліси.

Аліса похитала головою.

— Я сподіваюсь, що бджоли влаштуються в ній... Тоді в мене буде мед.

— Але ж у вас на сідлі висить вулик... Чи щось схоже на нього, — зауважила Аліса.

— Так, це дуже гарний вулик, — незадоволено промовив Вершник, — один з найкращих. Але досі жодна бджола навіть близько не підлетіла до нього. А он то — мишоловка. Може, то миші відганяють бджіл... а може, бджоли мишей, не знаю.

— А цікаво, нащо вам потрібна мишоловка? — сказала Аліса. — Навряд, щоб якась миша забралася на спину коневі.

— Може, й так, — відповів Вершник. — Але якщо вони таки заберуться, я не хочу, щоб вони тут бігали. — Розумієш, — провадив він, помовчавши, — краще бути готовим до всього. Саме тому в коня є он ті кільця на ногах.

— Але нащо вони? — запитала страшенно зацікавлена Аліса.

— Щоб оберігати від укусів акул, — відповів Вершник. — Це мій власний винахід. А зараз допоможи мені сісти на коня. Я доїду з тобою до кінця лісу. Для чого в тебе це блюдо?

— Для кексу з ізюмом, — пояснила Аліса.

— Краще взяти його з собою, — сказав Вершник. — Якщо нам трапиться кекс, блюдо буде під рукою. Допоможи мені засунути його в торбу.

Довгенько довелося їм морочитися з тим блюдом. Хоч Аліса дуже старанно тримала відкриту торбу, але Вершник страшенно незграбно засовував блюдо. Кілька разів він сам падав у торбу.

— Торба надто переповнена, розумієш, — пояснив він, коли вони нарешті засунули блюдо. — У ній дуже багато свічників. — Він повісив торбу на сідло, на якому вже висіли пучки моркви, камінні щипці і багато інших речей.

— Сподіваюсь, волосся в тебе міцно тримається на голові? — продовжував він, коли вони вирушили.

— Як і у всіх, — посміхнулася Аліса.

— Навряд чи цього досить, — мовив він занепокоєно. — Тут надзвичайно міцний вітер. Міцний, як бульйон.

— А ви винайшли засіб уберегти волосся від здування вітром? — запитала Аліса.

— Ще ні, — відповів Вершник. — Але я знаю засіб уберегти його від випадання.

— Я дуже хочу знати його, дуже.

— Треба взяти рівну тростинку, — пояснив Вершник, — і хай волосся плететься нею вгору, як виткі рослини. Чому випадає волосся? Тому що воно звисає вниз. Адже ніщо не падає вгору, правильно? Цей засіб я сам винайшов. Можеш перевірити його на собі, коли хочеш.

Нічого хорошого Аліса не вбачала в цьому засобі, тому кілька хвилин йшла мовчки, дивуючись, як таке могло спасти йому на думку. Час від часу вона зупинялася, щоб допомогти Вершникові, бо з нього був таки поганенький їздець.

Як тільки кінь зупинявся (що траплялося дуже часто), Вершник сторчма летів через його голову, а коли кінь рушав (робив він це завжди дуже раптово), Вершник перекидався назад. Якби не це, він загалом тримався на коні досить добре, коли не враховувати його звички звалюватися з коня набік. Найчастіше він падав на той бік, де йшла Аліса, і вона швидко зрозуміла, що найкраще для неї триматися далі від коня.

— Боюсь, що у вас невеликий досвід у верховій їзді, — наважилася вона сказати, коли допомогла йому підвестися після п’ятого падіння.

Це зауваження здивувало і навіть трохи образило Вершника.

— Чому ти так думаєш? — запитав він, коли видряпався на коня, вчепившись одною рукою за волосся Аліси, щоб не звалитися на другий бік.

— Тому що досвідчені вершники не падають з коня так часто.

— Я маю величезний досвід, — поважно промовив Вершник. — Величезний досвід!

Аліса не знайшла нічого кращого у відповідь, як: «Справді?» — але сказала вона це якомога щиріше. Після цього вони деякий час ішли мовчки. Вершник заплющив очі і щось бубонів про себе, а Аліса занепокоєно очікувала, що він знову впаде.

— Велике мистецтво верхової їзди, — раптом голосно почав Вершник, розмахуючи правою рукою, — полягає в умінні зберігати...

Тут речення обірвалося так само раптово, як і почалося, бо Вершник полетів сторчма і важко гепнувся головою об землю перед самим носом Аліси. Цього разу вона зовсім перелякалася і запитала занепокоєним голосом, підводячи його:

— Сподіваюсь, кістки цілі?

— Нічого, не варто згадувати, — відповів Вершник, ніби дві чи три зламані кістки — дурниця. — Велике мистецтво верхової їзди, як я сказав, полягає в умінні зберігати рівновагу. Ось так, розумієш...

Він випустив поводи і витяг руки, показуючи Алісі, як це робиться. Цього разу він гепнувся на спину, прямо під ноги коневі.

— Величезний досвід, — повторював він весь час, поки Аліса допомагала йому підвестися. — Величезний досвід!

— Усе це занадто безглуздо! — скрикнула Аліса, бо їй увірвався терпець. — Вам потрібен дерев’яний кінь на колесах, ось що вам потрібно!

— А він ходить спокійно? — страшенно зацікавився Вершник. Він своєчасно встиг вхопитися за шию коня і цим уберігся від нового падіння.

— Набагато спокійніше від живого коня, — відповіла Аліса крізь сміх, якого вона не могла стримати.

— Треба придбати такого коня, — сказав собі Вершник у роздумі. — Одного або двох... Декількох. — Після короткої мовчанки Вершник почав знову: — Я дуже здібний винахідник. Ось зараз ти, мабуть, помітила, коли підводила мене останнього разу, що я був дуже замислений?

— Ви були трошки похмурі, — відповіла Аліса.

— Ну от, я саме тоді розробляв новий спосіб перелазити через ворота. Хочеш знати його?

— Так, дуже хочу, — ввічливо погодилася Аліса.

— Ось у чому він полягає, — розповідав Вершник. — Розумієш, я сказав собі: все залежить від ніг. Голова розташована достатньо високо. Отже, спочатку я чіпляюсь головою за верх воріт... Тепер голова на потрібній висоті. Тоді я стаю на голову: отже, і ноги вже достатньо високо, розумієш. От і кінець, розумієш.

— Так, коли ви все це проробите, це буде кінець, — погодилася замислена Аліса. — А чи не здається вам, що це досить важкий спосіб?

— Я ще не перевіряв його, — поважно відповів Вершник, — тому не можу нічого сказати напевне. Але боюся, що він буде справді важкуватим.

Його так схвилювала ця думка, що Аліса поспішила змінити розмову.

— Який дивний у вас шолом, — весело