Читати книгу - "П'ять четвертинок апельсина"

На мить наші погляди зустрілися, і я нарешті побачила, як вона перестала прикидатись і сповнилася презирства.

– Що ж, я поговорю зі своїм адвокатом, – почала Лора.

Я розреготалась.

– Давай! – вигукнула я. – Клич свого адвоката!

Цим усе завжди й закінчується, еге ж? – я видала зловтішний смішок. – Адвокатом!

Яннік намагався заспокоїти дружину, при цьому очі його палали тривогою.

– Ну, люба моя… Ти ж знаєш, як ми…

Лора розлючено повернулась до нього.

– Забери від мене свої чортові руки!

Я подавила сміх і відчула спазм у шлунку. Перед очима танцювали чорні точки. Лора буквально розстріляла мене ненавистю, але потім оговталась.

– Мені дуже шкода, – тон у неї був прохолодний. – Ви не знаєте, як для мене це важливо. Моя кар’єра…

Яннік, не спускаючи з мене стривоженого погляду, намагався підштовхнути Лору до дверей.

– Ніхто не хотів образити вас, тітонько, – поспішно запевнив він. – Ми повернемося, коли ви будете в більш адекватному настрої… Ми ж не просимо подарувати нам книжку…

Слова падали, як карти з рукава шулера. Я засміялася гучніше. Жаху в мені побільшало, та я не могла контролювати свій сміх, і навіть коли вони поїхали – скавчання шин їхнього «мерседеса» звучало так, ніби вони вшивалися крадькома вночі, – я все ще відчувала спазми в горлі, що виливалися хіба в пихтіння, бо рівень адреналіну в мені зменшувався, змушуючи почуватися спустошеною та старою.

Такою старою.

Пісташ дивилася на мене, але її обличчя було непроникним. Біля дверей у спальню з’явилося личко Прюн.

– Бабцю? Що таке?

– Іди спати, сонечко, – поквапилась відповісти Пісташ. – Усе гаразд.

Прюн недовірливо глянула на мене.

– А чому бабця кричала?

– Тому, – її тон став різким і знервованим. – Іди в ліжко!

Прюн неохоче пішла. Пісташ зачинила за нею двері.

Ми мовчки повсідалися.

Я знала, що вона заговорить, коли буде готова, і знала, що не треба її підганяти. Вона тільки на вигляд мила, але всередині вперта. Я добре це знаю, бо я така сама. Я помила посуд, витерла його та поскладала на місце. Потім взяла книжку та вдала, що читаю.

Через якийсь час Пісташ спитала:

– Про який спадок вони говорили?

Я знизала плечима.

– Ні про який. Кассі вдавав із себе багатія, щоб вони гляділи його в старості. А їм треба було про це здогадатися. От і все.

Я сподівалася, що на цьому все й закінчиться, аж раптом побачила її зморшку на переніссі, що була передвісницею проблем.

– Я й не знала, що маю дядька, – байдужим тоном промовила вона.

– Ми з ним не були близькі.

Мовчанка. Я спостерігала за тим, як Пісташ прокручує все це в голові, і жалкувала, що не можу зупинити хід її думок.

– Яннік дуже на нього схожий, – обережно сказала я їй. – Красивий нікчема. А дружина водить його, ніби циркового ведмедя за повідець.

Сподіваючись на усмішку, я спробувала спародіювати Лорину манірність, але це тільки поглибило задумливість Пісташ.

– Здається, вони думають, що ти його якось обдурила, – промовила вона. – Ошукала, коли він хворів.

Я примусила себе заспокоїтися. Злість у цій ситуації нічого не дасть.

– Пісташ, – почала я терпляче, – не вір усьому, що верзуть ті двоє. Кассі не хворів, принаймні не так, як ти думаєш. Він допився до банкротства, покинув дружину та сина, продав ферму, щоб розплатитись із боргами…

Вона зацікавлено подивилась на мене, і я доклала зусиль, щоб не зірватися на крик.

– Слухай, то було дуже давно. Усе скінчилося. Мій брат мертвий.

– Лора казала, є ще й сестра.

Я кивнула.

– Так. Рен-Клод.

– Чому ти не розповідала мені?

Я не знала, як відповісти.

– Ми не були…

– Близькі. Я здогадалась.

Це прозвучало тихо й сухо.

Мене знову кольнув страх, і я сказала це значно жорсткіше, ніж хотіла: – То й що? Ти ж розумієш це, так? Врешті, ви з Нуазетт також ніколи не…

Я прикусила язика, та було надто пізно. Я побачила, як Пісташ здригнулась, і подумки вилаяла себе.

– Ні. Але я принаймні намагалась. Заради тебе.

Чорт. Я й забула, яка вона вразлива. Усі ці роки я мала її за тишка, спостерігаючи за тим, як інша моя донька росте дикою та день у день більш норовистою… Так, Нуазетт завжди була моєю улюбленицею. Але дотепер я вважала, що мені добре вдавалося це приховувати. Якби на її місці була Прюн, я б пригорнула її до себе, але переді мною стояла спокійна на вигляд жінка, з ледь помітною ображеною посмішкою та напівсонними очима… Я подумала про Нуазетт і про те, як через гордощі та впертість ми стали чужими одна одній. Я спробувала пояснити.

– Нас розділили дуже давно, – почала я. – Після… війни. Мати була… хвора… і нас розібрали різні родичі. Ми не підтримували зв’язку.

Це була майже правда, принаймні максимально наближена до того, що я могла їй розповісти.

– Ренетт поїхала… працювати… до Парижа. Вона… також захворіла. Зараз вона в приватній лікарні під Парижем. Одного разу я її відвідала, але…

Ну як я могла це пояснити? Казенний сморід – суміш вареної капусти, пральні та хвороби, – мерехтіння телевізора в кімнаті, заповненій людьми, котрі рюмсають щоразу, як їм не до смаку печені яблука, а інколи несподівано несамовито гризуться, безпорадно трясуть кулаками й кидають одне одного об пофарбовані блідо-зеленою фарбою стіни. Там був чоловік на інвалідному візочку – ще відносно молодий, обличчя схоже на дулю, а безпорадні очі постійно закочувались, – й увесь час, що я там була, він репетував: «Мені тут не подобається! Мені тут не подобається!», аж поки в нього не сів голос, і навіть я не почала ігнорувати його знервованість. Якась жінка стояла в кутку обличчям до стіни й плакала, і ніхто не звертав на неї уваги. І жінка на ліжку – величезне набрякле тіло, фарбоване волосся, круглі білі стегна, руки – холодні та м’які, мов щойно замішане тісто, безтурботна усмішка й бурмотіння… Лише голос був той самий, інакше я ніколи б її не впізнала – дитячий голос, що бурмотів усілякі нісенітниці, а очі круглі й пусті, як