Читати книгу - "Смаки раю"

спричиняє далекосяжні соціальні наслідки. Тут просто-таки напрошується порівняння з англійською «джинною епідемією». Зрештою, роль опію в китаї починаючи від XVIII століття можна порівняти з роллю кави в Європі від XVII віку: стагнація суспільно-політичного життя в китаї, так би мовити, відбивається у споживанні опію, так само як ранньокапіталістична активність Західної Європи — у споживанні кави.

Куріння опію в Китаї

Від кінця XVIII століття воно є неодмінним складником щоденного життя. Хоча закони знову й знову забороняють опій, його все одно вживають усі без винятку верстви населення — так само, як в Європі курять тютюн. Опій курять вдома, щоб розважити ділового партнера (перший малюнок), або ж у спеціальних закладах (другий малюнок), таких само доступних, як каварні чи заїзди.

Опій та імперіалізм

Цей плакат 1911 року подає становище Китаю очима націоналістів: велетень Китай, зв’язаний і привалений уламками скелі — опіумною залежністю, яку накинули ворожі потуги.

Поширення опію в китайському суспільстві пронизує геть усі класи населення — від низів і до самісінької верхівки. У звіті одного англійського місіонера з 1868 року надибуємо такий опис ситуації: «Великі китайські торговельні доми завжди тримають напоготові опій для своїх ділових партнерів. Найкращі лікарі розраховують, що під час відвідин хворого їх запросять на люльку опію, і сприймають дуже негативно, якщо таке запрошення не лунає. Урядники та поліцаї готові взятися до виконання службових обов’язків, хай якими нагальними вони є, лише після того, як їм спершу подадуть люльку опію. У заможних родинах необхідне для куріння опію причандалля належить до найпоказніших предметів хатнього побуту. […] Ця паскудна вада вже давно загрожує заможності й добробуту цього народу. У всіх частинах імперії споживання опію і далі стрімко зростає. Його фатальні наслідки виявляються все виразніше. Його нещасних жертв видно щораз частіше й у дедалі більших кількостях. Закладів, де його пропонують, стає все більше, а стан нації дедалі погіршується».

Перші деструктивні соціальні наслідки опію виявляються від кінця XVIII сторіччя, а на початку ХІХ віку вони вже набувають катастрофічних масштабів. Китайський уряд знову й знову намагається боронитися проти цієї силою накиненої торгівлі, забороняючи куріння опію. Усе марно. Унаслідок сумної слави «опіумних воєн», спротив, урешті-решт, ламають силою зброї — і опій легалізують. класичний випадок колоніальної канонерської дипломатії.

Опійна промисловість Ост-Індської компанії

Виробництво дурману, що залив Китай, відбувається у справді неймовірних обсягах. Після того як опійну масу виварять, її в невеликих посудинах виставляють сушитися у велетенських залах (перший малюнок), а потім складають у не менших приміщеннях, готуючи до транспортування (другий малюнок).

«Не дивно, — читаємо в одного коментатора про цей період колоніалізму, — що вирішальні дати в історії опійної проблеми і втрата самостійності східноазійських народів збігаються в часі» (Візлер). Опійною торгівлею європейський колоніалізм убивав одразу двох зайців: опій приносив величезні прибутки й водночас утихомирював покупців. Годі було й чекати антиколоніальних ідей, а про дії, від тих, хто перебував у реальності опійного марення, годі й казати.

Просто вражає, з якою розсудливістю і систематичністю колоніальні пани використовували із цією метою опій. Звичайно, їм і на думку не спадало допускати його всередину своїх країн. Генерал-губернатор Індії Ворен Гастинґс назвав опій «згубною» розкішшю, що, не будучи життєво необхідною, має бути піддана урядовій забороні для внутрішнього споживання, але не для експорту. Та й сама Ост-Індська компанія, що започаткувала опійну торгівлю й мала на ній найбільший зиск, у своїй заяві 1813 року назвала опій «огидним». компанія заявляла, що в її інтереси не входить зростання попиту на опій в Англії, тому вона пропонувала якнайвище підняти ціни на цей медикамент у Британії та її заморських володіннях, наостанок додавши, що, якби існувала можливість повністю припинити його вживання, хіба крім медичних цілей, вона готова зробити свою пожертву заради інтересів людства.

Хоч як наївно й нестримано споживали опій в Європі ХІХ сторіччя, це нітрохи не можна порівняти зі становищем у задурманеному опієм напівколоніальному китаї. Європа не втрачала підсвідомого — чи то інстинктивного — контролю над цим наркотиком, і те, що кілька десятків поетів-романтиків одурманювалися ним донесхочу або тисячі робітників заміняли ним алкоголь, не варте уваги, порівняно з тим, що діялося в Китаї. Опій у Європі завжди залишався маргінальним дурманом.

Яким міцним і здоровим було інстинктивне намагання Заходу тримати опій на відстані від своєї соціальної системи, добре демонструє торговельна статистика англійської Ост-Індської компанії. Чималі прибутки від продажу опію до Китаю — це лише один бік її бухгалтерського балансу. На другому боці стоїть імпорт китайського чаю до Англії. За чай — напій, що тримав англійців у потрібному тонусі для здійснення їхніх глобальних справ, — вони платили опієм, який приносив у китайське суспільство млявість, сонливість, бездіяльність, одне слово, робив його неконкурентоспроможним і легко керованим. «У найзагальнішому вигляді, — пише історик Гарві Теф, — англійську торгівлю з Китаєм можна описати як обмін опію на чай переважно за посередництва Ост-Індської компанії. […] 1831 року, приміром, Китай закупив опію в індійських виробників на 11 мільйонів фунтів стерлінгів, що дало Ост-Індській компанії змогу виділити 8 мільйонів на закупівлю чаю». Опій взамін на чай — ось та формула, що не тільки пояснює успіхи англійського імперіалізму на Далекому Сході, а й вичерпно відтворює ставлення Європи до «третього світу».

Нова терпимість

Регулярне споживання наркотиків веде до звикання. Коли на перших етапах його дія ще надзвичайно збудлива і п’янка, то при подальшому споживанні вона пригасає. Це стосується не лише індивідів, а й цілих культур. Кожна історично значуща зміна культури насолоди — це фактично не що інше, як звикання великих мас людей до відповідно все нових «засобів насолоди» і сп’яніння. «Можливо, — якось зауважив Ернст Юнґер про вино, — його первинну навальну силу доместикували тисячоліття споживання. Потужніші — але й моторошніші — речі довідуємося з міфів, у яких Діоніс зі своїм почтом сатирів, силен, менад і кровожерних звірів влаштовує бенкети». Через цей процес звикання чи одомашнення пройшли всі «засоби насолоди», що за Нового часу влилися в європейську культуру. Від тих фантастичних сподівань і побоювань, якими XVII століття вітало каву, тютюн та інші екзотичні продукти, в нашому сьогоднішньому споживанні залишилося так само мало, як діонісійського в міщанському вечорі при вині. Насолоди, що попервах неймовірно збуджували людей новизною, перетворилися на буденні ритуали.