Читати книгу - "Регент. Право сильного, Анні Кос"

— Яка тобі вигода в тому, що наш світ виживе? — чоловік сумнівався, обмірковуючи сказане і так, і сяк. Щось було неправильно, занадто привабливою виглядала пропозиція.

— Не віриш?

— А повинен?

— Хочеш-ш-ш, доведу, що не збрехав? Дам тобі те, чого ти прагнеш без усяких домовленостей?

Чоловік здивовано підвів голову, а істота продовжила незворушно:

— Старий колодязь внизу і мертве дерево, висох-х-х-хле, змарніле, нікому не потрібне. Сила Води і Землі в одному міс-с-ці. Ти можеш забрати їх магію собі.

— Навіщо намагаєшся обдурити? Це неможливо. Стихіям потрібні жили, вівтарі, священні місця, а не люди.

Істота посміхнулася.

— Тільки якщо рівновагу не порушено. Зараз магія нестабільна і може прив'язатися до будь-якого провідника, а твоїх можливостей достатньо для того, щоб витягнути стихію, вплес-с-сти її у власне тіло. Втім, виріш-ш-ш-шувати тільки тобі. Не забереш ти — забере інший.

Червоні очі блимнули й згасли, над дюнами повисла тиша, яку порушували лише тихим співом сотні піщинок, що летіли за вітром. Нарешті чоловік вимовив ледь чутно:

— Я хочу отримати докази. Якщо зрозумію, що це правда, то обміркую твою пропозицію детальніше.

***

Тонкорогий місяць давно зник за обрієм, чорнильне небо почало поволі світлішати на сході, коли спокій ночі було порушено розкотистим ударом і синьо-зеленим спалахом. До неба піднявся велетенський сніп сяючих вихорів. Яскраві, сліпучі, переплетені між собою в неймовірному малюнку, вони злетіли в небо, зігнулися, і з виттям кинулися назад до землі.

Людська фігурка у самому центрі цього дикого сяйва здавалася чорним розчерком, крихітною смітинкою, що хтозна-як потрапила в гігантське багаття. Ось чоловік підняв руки, тіло його вигнулося в муках, рот розкрився в беззвучному крику, а магія вливалася в слабке смертне тіло з шаленим натиском первородної стихії.

Але ось сяйво померкло. Мить чи дві — й у повітрі залишилися тільки іскри, що догорали. Каміння колодязя розсипалося пилом, а основа дерева зотліла, перетворившись на крихку оболонку із золи й попелу. Чоловік звалився на коліна, потім увіткнувся обличчям у пісок, загрібаючи землю зведеними в судомі руками, перекотився на спину, застогнав. Очі його були широко розкриті, але дивилися безглуздо: біль затопила їх до країв.

Непропорційно величезна істота підійшла ближче, схилилася, немов принюхуючись.

— Ось бачиш, я сказав правду. А біль — це добр-р-р-ре, запам'ятай її, тепер вона — твій супутник і твій дар. Так, за все треба платити, — чорний кіготь торкнувся беззахисної шиї, натягнув шкіру до межі. Людина дихала з хрипінням, важко захоплюючи повітря різкими вдихами, в очах її промайнули ненависть і страх, але вмить згасли. — Я прийду за відповіддю, — червоноокий відсторонився. — Буду чекати твого рішення.