Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

— Візьми. Загорнемо в неї немовля.

Він обережно закутав дитя в сорочку кольору хакі, порвану та скривавлену в тижневих боях.

Коли Кітті й немовля заснули, ми з Вестрі вийшли надвір і сіли на піску. Я більше не могла стримувати емоцій.

—Не плач, — тихо сказав Вестрі. — 3 нею все гаразд. Ти прийняла пологи краще за будь-якого лікаря.

Я кивнула, витираючи сльози краєчком рукава.

— Просто це не те, чого я хотіла для Кітті. Ленса слід віддати під трибунал за те, що він з нею скоїв.

По обличчю Вестрі пробіг подив, але він кивнув.

—А дитина? Що з нею буде?

—Її забере подружжя місіонерів, яке живе тут на острові. Кітті погодилась, але... — Я махнула рукою в бік бунгало. — Уявляю, як важко їй буде.

— Коли вона зможе підвестись, я віднесу її на базу, — мовив Вестрі. — Якщо ти візьмеш дитину.

Я кивнула.

—Треба доправити її додому до світанку, щоб не наткнутися на свідків.

Вестрі помовчав, а тоді ніжно погладив моє волосся.

— Енн, — сказав він. — Розлука з тобою була нестерпна.

Мені сльози набігли на очі.

— Я хвилювалася за тебе кожної секунди.

— Там було жахливо, — промовив він. — І я пройшов крізь це завдяки одній-єдиній думці: я повернуся до тебе.

Я притулилась обличчям до його теплих голих грудей.

— Не знаю, що зі мною було б, якби ти не повернувся. Не уявляю, як жила б далі.

Вестрі стиснув мої долоні у своїх, а відтак торкнувся каблучки на підмізинному пальці.

— Я більше не можу тебе з ним ділити, — прошепотів він.

— Знаю. — Ми дихали в унісон. Я зняла каблучку з пальця і заховала його в кишеню сукні. — Більше не доведеться. Я твоя. Цілковито твоя.

Вестрі поцілував мене так пристрасно, що прогнав почуття провини, яке гризло мене через Джерарда. Якби не плач дитяти з бунгало, який нагадав про нашу нагальну місію, ми просиділи б в обіймах до світанку.

—Треба віднести їх на базу, — мовила я, ніжно цілуючи щоку Вестрі, його ніс і руку. Ще ніколи в житті я не кохала так щиро й непохитно.

* * *

Вестрі переніс загорнуту в покривало Кітті через увесь пляж до самої бази. Навіть для такого сильного чоловіка завдання було непросте. Коли ми потрапили на територію, його зацілована сонцем шкіра вкрилася краплинами поту. Немовля спало в мене на руках. Дівчинка, закутана в сорочку кольору хакі, була дуже схожа на маму. Вона мала ніс Кітті, а ще високі вилиці. Цікаво, чи виростуть у неї неслухняні кучері. Сподіваюся, що так.

—Зараз ми віднесемо тебе до санчастини, — мовила я до Кітті.

— Енн, ні, адже я...

—Тс-с-с, — зашепотіла я. — Не хвилюйся. Тобі нема чого соромитися.

Була п’ята ранку. Кілька медсестер, мабуть, опікувалися пораненими в правому крилі, але навряд чи ми зустрінемо когось, окрім медсестри Гільдебренд.

Вестрі ввійшов усередину. Я скерувала його до невеличкої палати праворуч, і він обережно поклав Кітті на ліжко. Коли я віддала їй немовля, воно ідеально вписалося в картину. Кітті глянула на мене, а тоді на Вестрі й погладила його заросле щетиною обличчя.

— Як я можу тобі віддячити?

—Не треба подяк, — усміхнувся він. — Але допоможи солдату роздобути нову сорочку.

—Ох, — усміхнулася Кітті, — моїй манюні так личить цей відтінок!

Вестрі засміявся і вдягнув білий халат, який висів біля ліжка. Мабуть, його залишив тут доктор Лівінстон.

—Тобі пасує, — підморгнула я.

Двері заскрипіли, і ми всі глянули туди. У палату зайшла медсестра Гільдебренд і витріщилася на Вестрі в білому халаті.

—А ви хто?

— Вестрі Ґрін, мем. Я тільки хотів переконатися, що в цих двох — тобто трьох — усе гаразд, і піти.

—Я подбаю про них, рядовий, — холодно промовила медсестра Гільдебренд. — А ви повернете випраний і попрасований халат.

Вестрі кивнув і рушив до дверей.

—Добраніч, леді, — наостанок усміхнувся він до мене.

—Добраніч, — мовила я. І коли Вестрі вийшов, помітила якийсь неспокій в очах подруги.

—Енн, Кітті, з вами все гаразд?

—Так, — відповіла я. — Дівчинка здорова. Її тільки потрібно викупати. І Кітті теж.

Медсестра Гільдебренд кивнула й витягнула із шафи тазик:

—Енн, організуй новонародженій першу купіль.

—Звісно, — мовила я, беручи немовля з рук Кітті.

—Тимчасом я зателефоную Мег’ю, — вела далі медсестра Гільдебренд. — Коли помиєш дитину, сповий її в чисте простирадло. У них удома є одяг і покривала.

Кітті похитала головою.

—Мег’ю?

—Сім’ї, яка забере твоє дитя.

Обличчя Кітті скривилося від жаху.

—Так хутко? — пробелькотіла вона. — Я... Я...

— Це те, чого ти хотіла, Кітті. І те, що слід учинити, — сухо мовила медсестра Гільдебренд. — Ти не можеш ховати її тут. Так буде краще і для тебе, і для дитини. Що швидше ти її відпустиш, то легше стане.

Кітті розпачливо спостерігала, як я купала її немовля, намилюючи маленьку голівку й обережно стираючи піну мокрою тканиною.

—Її ім’я буде Аделла, — пробурмотала Кітті.

—Люба, на жаль, ім’я для неї Мег’ю вибиратимуть самі, — заперечила медсестра Гільдебренд.

— Байдуже! — урвала її Кітті, відвертаючись до стіни. — Для мене вона завжди буде Аделлою.

Я змила останні бульбашки з ніжної дитячої шкіри, підняла немовля з тазика й обгорнула рушником. Потім, як веліла медсестра Гільдебренд, сповила малечу у свіже простирадло та простягнула її Кітті.

—Ні, — подруга відвернулася, тамуючи сльози. — Хіба ти не розумієш, Енн? Я не можу її тримати. Якщо я візьму її, то вже не зможу віддати.

Кітті розридалася, і хоч за багато років дружби я не раз чула її плач, цього разу він був зовсім інший. У ньому був глибокий невигойний біль.

Я стримала сльози, бо слід було залишатися сильною заради Кітті, і вийшла з палати. Через деякий час у коридорі з’явилося подружжя. На вигляд обом було ледь за тридцять. Крізь зачинені двері було чути схлипування Кітті.

Медсестра Гільдебренд помітила подружжя і привіталася з ними.

—Це Джон та Евелін Мег’ю, — силувано всміхнулася вона. — Від цієї миті вони піклуватимуться про дитину.

Вони справляли враження добрих людей. Жінка нетерпляче всміхалася — так, вона любитиме дитя.

—Мабуть, вона голодна, — сказала Евелін Мег’ю, погладивши голівку дитини й узявши її з моїх рук. —