Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

— Вов, розкажемо їй? — раптом запитав мене мій малий.

Коли я йшов до Інни, то не збирався їй розповідати про все, що сталось останніми днями. Бракувало ще і її втягати в це діло. І раптом — таке. От поясніть мені, як тепер їй не розповісти бодай щось із того, про що я не хотів розповідати? Він мене просто у глухий кут загнав. Це — з удячності за молоко та цукерки?

Інна дивилася на мене, і мені вже діватися було нікуди.

— У базікала раніше був язик, — сказав я малому. — Потім не стало.

— Що трапилося? — невинним голосочком поцікавилась Інна.

Ну, я про курей і про Свєтку нічого їй не сказав. Тільки про ключі. І про загадку з ними. Тобто про дві пари ключів. А вона — знаєте, що?

Тут же повернула все в інший бік:

— А у вас на подвір’ї нікого іншого не було?

— Кого іншого?

— Ну, когось чужого? Може, другі ключі хтось інший загубив?

Я, звісно, зразу згадав про Ревміра. Бо, якби то були Свєтчині ключі, вони б так довго не валялись. І, мабуть, усі ці думки відбилися на моєму обличчі, бо Інна додала:

— Зробили зі свого маєтку прохідний двір. Люди, навпаки, прохідні двори перетворюють на закриті, як он у комунальному. А ви?..

Жарти їй! Я мало не образився. Але ж ви пам’ятаєте: на дівчат ображатися не можна. Зрештою, сам винен. Сам прийшов та ще й погодився пити молоко з цукерками і з малим. Словом, продав таємницю за цукерки.

— Ну, кажи вже! Що ти все темниш! Уже все одно пропало. Я ж тепер знаю те, чого ніхто не повинен знати. І що це значить?

— Що? — тупо спитав я.

— Що єдиний вихід — зробити мене союзницею. А якщо ні — то я буду надто небезпечна. Невже не зрозуміло?

— Як це — зробити союзницею?

— Це значить, що все тепер спільне. Те, що малий знає, знаємо і ми з тобою. Те, що знаю я, знаєте ви з малим…

— Ти нічого не знаєш, — похмуро перебив я її.

— Даремно ти так! — сказала Інна з докором. — Я знаю багато. Я навіть знаю, куди поділися ключі із сараю.

— Куди? — вигукнув мій малий.

— За кудикіну гору! — в’їдливо відповіла Інна. — Чого це я вам повинна розказувати? Хто ви мені такі? Це ви між собою брати. А мені ви такі самі сусіди, як Ревмір і Агент. Понятно?

— Ну, добре, — промовив я після довгої паузи. — Що ти ще хочеш знати? Запитуй.

— Я нічого не хочу знати. Крім одного. Чи ми спільники в цій справі, чи просто сусіди.

— Ну, спільники…

— Без «ну».

Ну, вп’ялася, як наш Тобік у костомаху.

— Вов, ну чо ти? — втрутився мій малий. — Ну, скажи ти їй!

— Без «ну»! — відповів я йому.

Він заткнув коробочку.

— Будете молока, — солодким голосочком запитала Інна, — чи вже можна прибирати?

— Прибирай, — сказав мій малий.

— Може, Вова ще поп’є? На прощання?

— Я ще не прощаюся, дякую, — відказав я.

Ну, словом, ні для кого не буде сюрпризу, якщо я повідомлю, що все їй розповів.

Коли я закінчив, то чекав, що вона зараз же почне засипати мене запитаннями. А вона сиділа мовчки, сьорбала молоко, заїдала крихітними шматочками оладки й ні на кого не дивилася. Мій малий теж мовчав і дивився на останнього клишоногого ворога роду людського. Я дивився на Інну. Ми чекали на запитання. Натомість Інна простягла руку до вазочки, не дивлячись, узяла останню цукерку — в мого малого серце зупинилось… — і поклала перед ним на стіл.

Після того сталося щось неймовірне. Я всього міг чекати, тільки не такого. Мій малий сказав:

— Дякую.

Уявляєте? Доти я був переконаний, що він цього слова ще не знає.

І знову запала мовчанка.

— Ну, гаразд, — нарешті Інна заговорила. — І що ми будемо робити?

— Шукати, хто краде курей, — уїдливо, як вона, відповів я.

— Це я розумію, — ще більш уїдливо сказала Інна. — А коли ми переконаємося, що то робила Свєтка? Що ми тоді робитимемо? Ревмірові розкажемо?

Я занімів. І вибалушив на неї очі. Оце так запитаннячко! Варто було їй усе розповідати принаймні для того, щоб таке запитаннячко почути. Воно чим цікаве? Тим, що я на нього не знаю відповіді. Я просто про це не думав. Ну, справді: розказати її мамі? Смішно. Підійти до неї й сказати: «Свєтко! Ти більше так не роби!»? Не Ревмірові ж розповідати, їй-богу!

Може, справді жінки розумніші за чоловіків? Чи дівчата просто швидше дорослішають? Щось тут не так. Ми вже кілька днів про це думаємо, а до такого простого запитання ще не дійшли. А вона…

Інна очікувально дивилася на мене.

Малий був заклопотаний своєю справою: збирав цукеркові обгортки, які лежали купками перед кожним із нас, виймав із них фольгу й акуратно, до бездоганності, розгладжував кожен клаптик нігтем.

— Гаразд, — нарешті сказала вона. — Будемо все чинити по порядку. Спершу знайдемо, хто це робить, а тоді вирішимо, що робити з ним.

Малий поскладав усі розрівняні клаптики фольги стосиком і запхав його до кишені, немилосердно зіжмакавши при тому.

— Ми так і робили, — розчаровано сказав я. — Що ще розумного розповіси нам?

— Я вам обіцяла розповісти, хто вкрав ключі із сараю.

— Ну-ну!

— Ходімте.

Інна швидко прибрала зі столу, помила чашки, і ми пішли до нас. Зайшли до вугільного сараю, і вона спробувала зачинити за нами двері. Двері, звісно, не зачинялися, бо не зачинялися ніколи. Ще вугілля на замок замикати? І курей? Так доведеться і м’яч на ніч у хату ховати, і дитячі іграшки забирати ввечері з вулиці…

Скільки могли, ми притягнули їх до одвірка, та щілина лишалася — сантиметрів на двадцять.

— А тепер подивіться на вулицю і скажіть мені, що ви бачите, — наказала Інна.

— Нічого не бачимо, крім наших воріт, — відповів я.

— І горища комунального, — додав мій малий.

— Де ти бачиш горище? — спитала Інна. — Горище — всередині. А зверху — дах.

— А звідки ж те віконце? — наполягав Юрко.

— Молодець! — Інна злегка ляснула його по попі. Вона його завжди так хвалить.

— Але ж звідти нічого не роздивишся! — не хотів погоджуватися я.

— Це без бінокля не роздивишся. А у бінокль роздивишся все, — в Інниному голосі був цілковитий тріумф.

— Тиць-Гриць! — сказав я. — Звідки ж в Агента бінокль?

— Не знаю, звідки, — відповіла вона, — та я його бачила. Можна сказати, три дні тому.

— Де?

— На березі. Він роздивлявся якийсь човен.

— Який човен? — я почав про все здогадуватися.

— Я