Читати книгу - "Час настав, Костянтин Матвієнко"

— Привіт! А шо ти тут робиш? — Це була Ляль­ка, вони випивали на її на вечірці лише в четвер, а таке відчуття, що це було в іншому житті. — Невже робо­ту шукаєш, парковку там підмести, машину припаркувать-помить, чи охоронцем, а то і консьєржем. Мо­жу попросить тата посприяти. Престижно все ж таки: зна­менитий археолог — наш швейцар. Іноземцям можна буде тебе за гроші показувати... — Вона на­певно мстилася йому за відмову піти до нічного клубу.

Зі сріблястого «Пежо», яким приїхала Лялька, ви­бралася ще одна їхня однокурсниця, яка також уїдли­во посміхалася, готуючись і собі докинути щось дош­кульне. З місця водія, як і слід було чекати, — Борька Кравець. Аскольд уже збирався мовчки їх оминути, ко­ли раптом Крава голосно, щоб почули дівчата, сказав:

— Аск, я би хотів вибачитись, що діставав те­бе на вечірці. Коли вранці згадав, са­мому соромно стало. Вибач, старий! — Він простягнув руку для вітання.

У Ляльки з її подругою зробилися круглі очі.

— Крава, ти цеє, не с бодуна? — почала Лялька і за­мовкла під Борисовим поглядом.

А той знову звернувся до Аскольда:

— Відійдімо на хвилину, — і коли вони опинилися оддалік, мовив: — Зрозумій правильно, це я не через те, що ти тепер знаменитість, учасник визначного на­укового відкриття, і тебе вчора показали у теленовинах. Мені справді соромно і неприємно.

На зв’язку прорізався Лахудрик:

— Аску, він зараз говорить від душі! Зі щирих ворогів інколи виходять справжні друзі, не відштовхуй його.

Аскольд потиснув Борисові руку.

— А справді, що ти тут робиш? Ми збиралися поїха­ти до аквапарку в Броварах, дівчата заскочили пере­одягтися. Коли хочеш, гайда з нами! — Борис намагав­ся закріпити досягнуте порозуміння.

— Вибач, сьогодні маю великий клопіт, давай якось іншим разом.

— Гаразд, а тоді завтра вдвох сходимо на пиво у «Шато Борисфен». Заодно розповіси, що ви там розко­пали, мені цікаво, та й батько розпитував, — запропо­нував Кравець.

— Спробуємо. Здзвонимося, бувай. — Аскольд по­прощався з Борисом, кивнув дівчатам і попрямував ву­лицею Щорса униз.

Одразу заговорив невидимий Лахудрик:

— Аскольде, на цьому місці дізнатися більше про викрадення в нас не вийде.

— Я не знаю, що робити далі. Мабуть, слід повідо­мити, про що ти дізнався, Надиному батькові, а тоді спробувати знайти ту машину і з’ясувати, кому На­дійка могла так довіряти, що без вагань уночі поїхала з ним, — зажурено відповів Аск домовикові.

— А як ти поясниш, звідки знаєш ці подробиці? — засумнівався Лахудрик.

— У цьому і проблема. Втім, є одна ідея! Із бать­ком наразі зачекаємо. Спробую зв’язатися з її бра­том через інтернет, розповім, що трапилося, і пере­конаю його приїхати до Києва. По-перше, тут його простіше буде охороняти, разом з усією родиною, а по-друге, він зможе поділитися з нами припущен­нями, хто зі знайомих Надії міг це влаштувати, і ми спробуємо вхопити бодай якусь нитку. Але це після того, як ти, Лахудрику, встановиш його непричет­ність до цієї справи, — виклав свої наміри детектив-аматор.

— Отакої! — зітхнув домовик. — Доведеться сум­лінному бакалаврові попрацювати твоїм персональ­ним детектором брехні.

— Даруй, але це занадто важливо, тому змушений тебе дуже і дуже просити погодитися, — серйозно відповів Аскольд. — Зараз знайдемо перше-ліпше інтернет-кафе, і я пошукаю відомості про студента Ягеллонського університету з України на ім’я Павло Карпенко. Крім того, вчора мені розповіли, що за мною ведеться стеження. Якщо це так, то в невели­кому приміщенні комп’ютерного залу ти легко ви­рахуєш топтунів — від тебе свої думки їм прихова­ти буде важко.

Аскольд дістався до метро і, проїхавши кілька зу­пинок, вийшов на станції «Площа Льва Толстого», неподалік якої, у підвалі кінотеатру «Київ», містився добре відомий йому інтернет-клуб — він користу­вався ним ще школярем, коли не мав домашнього комп’ютера. Нині ж системним адміністратором, тут працював його од­нокласник Сашко. На щастя, він саме був на зміні. Аскольд попросив надати йому комп’ютер десь пода­лі від сторонніх очей і знищити усі сліди його пере­бування у мережі одразу, щойно він закінчить. Вислухавши іронічне зауваження однокласника, що порнуху Аск міг би подивитися і вдома, він таки отримав вихід в інтернет з найвіддаленішої машини в останній залі. Легко знайшов сайт краківського університету, за допомогою он-лайн перекладача з української на польську заходився шукати координа­ти студента Павла Карпенка. Знайшов і його наукові публікації з історії польського середньовіччя. Для себе ж Аскольд створив нову електронну поштову скриньку та ICQ[27] (аську). За деякий час йому вдалося знайти офіційну електронну адресу Павла Карпенка, а ще за півгодини дали результат пошуки на студент­ських форумах Кракова — якась дівчина повідомила йому і приватний мейл молодого чоловіка. Заговорив Лахудрик:

— На тобі зосередив увагу високий черевань в оку­лярах. Пасе тебе з сусідньої зали. Виходив нагору теле­фонувати, бо тут нема сигналу, і відкритим текстом вимагав у свого співрозмовника організувати кон­троль інформації з комп’ютера, яким ти зараз користу­єшся. Але йому відповіли, що без якоїсь «айпішної ад­реси» це технічно неможливо.

— Лахудрику! Витягни з цього чоловіка все, що змо­жеш. Головне — мотиви стеження за мною!

— Моти-и-иви... це складно, — трохи розгубився Лахудрик.

— Поганий той бакалавр, який не мріє стати ака­деміком, отож зростай професійно. Але, — заува­жив Аскольд, — якщо тобі, не знаю в який спосіб, загрожуватиме бодай найменша небезпека, одразу роби ноги.

— Не хвилюйся, цей підвальчик будували як бом­босховище, тому його здавна опанували наші — тут у мене надійне прикриття.

Розмовляючи подумки з Лахудриком, Аскольд од­ночасно набрав і надіслав на приватну скриньку Пав­ла Карпенка повідомлення: «Павле, я друг твоєї сес­три. Мене звуть Аскольд. Є дуже важлива справа, яка стосується безпеки твоєї родини. Нам необхідно пе­реговорити. Будь ласка, створи нове ICQ, постукай до мене цим моїм номером:....... Я одразу вийду на зв’язок. Усе дуже серйозно, повір. Батьків та сестру до розмови зі мною наразі не турбуй, будь ласка! Все по­ясню, як сконтактуємося».

Потім Аскольд схопив куртку і вибіг на вулицю. Не озираючись, швидко пішов початком вулиці Червоноармійської в напрямку метро. Одразу почув Лахудрика:

— За тобою стежить чоловік. Це вже не той, що був у інтернет-клубі. Твоя втеча наштовхнула його на дум­ку, що ти