Читати книгу - "Анатом, Федеріко Андахазі"

жінка віднаходила рядки, що стосувалися її особисто. Їх читали геть усі: самотні, заміжні, вдовиці та черниці, закохані та обмануті. Назва «Чорна меса», безсумнівно, мала стосунок до всіх жінок, оскільки була посиланням на відьомський шабаш та ритуали посвячення. І, певна річ, влада не знехтувала нагодою у подробицях описати цих вражих дочок людського роду. У «Каталозі гарпій та відьом» можна прочитати чудовий опис відьом: «та, що скоює лихо іншим, та, що випещує лихі заміри, та, що дивиться скоса, та, що грайливо дивиться спідлоба, та, що йде з дому вночі, та, що позіхає вдень, та, що ходить зажурена, та, що регоче без упину, легковажна, благочесна, боязлива, сильна та хоробра; та, що часто приходить сповідатися, та, що виправдовується; та, що тицяє у людей пальцем, та, що відає про далекі події, та, що володіє таємницями науки та мистецтва, та, що розмовляє багатьма мовами».

Проституцію злочином не вважали. А от відьомство каралося нещадно. «Каталог гарпій та відьом» нікого не обділяв увагою.

Частина шоста

ТРІЙЦЯ

І

Взимку 1559 року, невдовзі перед світанком, на одному з майданів зібралася чисельна юрба людей, яка жадала, може, через шпаркий кастильський холод, — погрітися біля вогнища, яке саме розпалював кат. На вогнищі стояла прив’язана до стовпа Інес де Торремолінос. За її спиною виглядали ще три стовпи, зависокі для трійці її маленьких доньок.

— Паліть відьом! — кричали жінки, саджаючи собі на плечі дітей, щоб ті краще розгледіли повчальну церемонію.

Спочатку кат розпалив дрова під ногами у дівчаток, чиї крики, на думку суддів, мали б посилити страждання матері-відьми. Утім, коли вогонь запалав, вони не випустили ані пари з вуст, з їхніх вуст не пролунало жодного стогону. Вони задихнулися від диму, перш ніж язики полум’я, що сягнули верхівок щоглиць смерті, понівечили їхні маленькі тіла.

Скидалося, ніби полум’я облизує не тендітну жіночу шкіру, а грубу й нечулу шкіру саламандри. У погляді Інес де Торремолінос вчувалося блаженство, здавалось, що її легке тіло, якби не було прив’язане до стовпа, здійнялося б у небеса разом з чорним димом, що здіймався від її палаючих ніг. Ніби за волею Всемогутнього, вона зносила без жодного нарікання отой жар, що у безліч разів перевищував температуру її власного тіла.

Незабаром її з головою огорнуло полум’я, яке здійняв порив вітру, коли ж вогонь знов опустився до пекла розпеченого жару, перед очі роззяв постало невпізнанне тіло, чорне та безформне. Інес де Торремолінос була ще жива. Кат, додавши хмизу у вогнище, мав змогу бачити очі засудженої, які співчутливо дивилися на нього. На якусь мить кату здалося, що він теж людина (чи то майже людина), й він відчув щось подібне до докорів сумління, коли лиходійка, а радше те, що від неї залишилось, — нарешті сконала.

І раптом передзвін дзвонів базиліки урвався.

II

У ту саму годину, тільки у Венеції, якийсь чоловік легкою ходою йшов до вулички Бочч’ярі, низько напнувши на очі берета. Він ніби задумав дістатися мети, перш ніж сонце заявиться поміж двома колонами, оздобленими скульптурами крилатого лева та Святого Теодора. Перш ніж маври на Годинниковій вежі виб’ють перший з шести ударів у дзвін. Перед тим як зійти сходинками, що вели у бордель «Рудий Фавн», чоловік пересвідчився, що ніхто з перехожих, котрі поспішали на заутреню до церкви Святої Трійці, не зауважив його.

Мадонна Симонетта, відчинивши двері, запросила його увійти.

— Чи ви вже познайомилися з нашими дівчатами? — спитала вона і, побачивши, що відвідувач ніяк не відповів, запропонувала йому каталог та келих вина, гадаючи, що перед нею стомлений мандрівник.

Через те, що чужинець не зняв каптура, який закривав обличчя, можна було визначити, що він бажає лишитись невпізнаним. Він навіть не торкнувся вина.

— Маю побачити Мону Софію, — небагатослівно мовив він.

Жінка мовчки нахилила голову.

— Я знаю, що зараз не слушний час, — вибачився мандрівник, — але я мушу терміново її побачити.

— Хто ви такий? — тихо спитала жінка, не зводячи з нього очей.

Матео Колон не міг збагнути, навіщо такі формальності.

— Давній клієнт, — тільки й була відповідь.

— Вона не може вас прийняти…

— Якщо вона зайнята, я чекатиму, хоча маю не надто багато часу.

Анатом зауважив, що очі мадонни Симонетти стали вологими. Він нічого не міг збагнути. Тоді він схопив її за руки й сильно трусонув.

— Що тут відбувається? — спитав він і побіг сходами у горішні кімнати.

— На Бога, не заходьте у її покої! — благала жінка, стримуючи його за фалди плаща.

III

Побачене Матео Колоном, щойно він переступив поріг спальні Мони Софії, змусило його похолонути. Анатома оповив апокаліптичний жах. Для нього справді настав Кінець Світу.

У повітрі стояв страшенний сморід. На ліжку розпласталося жахливе понівечене створіння, скелет, вкритий зеленуватою шкірою, що розкладалася, поплямованою багровими пухлинами. Матео Колон, тримаючись рукою за стіну, наблизився. Лише за зеленими, наче смарагди, очима, котрі зараз повилазили з орбіт і надавали обличчю божевільного виразу, він упізнав у цьому живому трупові Мону Софію.

Ніколи раніше анатом не зустрічав такої лютої форми сифілісу. Коли він відкинув ковдру, перед його очима постало жаске видовище: міцні, як у молодого звіра, гладенькі, ніби виточені з дерева, ноги обернулися на пару нікчемних кісток. Рученята, такі тендітні, що, здавалося, не здатні обхопити голівку збудженого члена, тепер скидалися на дві висохлі гілки; соски, що своєю досконалістю та ніжністю скидалися на квітку, якщо на землі взагалі росли квіти, подібні до сосків Мони Софії…

Матео Колон присів на краю ліжка, погладив волосся хворої — ріденьке та скуйовджене — провів долонею по зморщеному лобі. Він плакав. Не через жаль. І не через співчуття. Він плакав, як плачуть безутішні закохані. Він кохав кожну дещицю цього понівеченого хворобою тіла. Надзвичайно дбайливо він узявся за щиколотки Мони Софії і поволі розтулив їй ноги. Побачив суху й зів’ялу вульву, що скидалася на беззубий рот старої, і, розтуливши плоть, доторкнувся до Amor Veneris. Торкнувся ніжно й лагідно. Погладив з нескінченною любов’ю. У нього стисло горло, він знову заплакав.

— Кохання моє, — розчулено промовив він, повторюючи знову: «кохання моє..» і пестячи свою солодку «Америку».

Під пучками пальців він відчув легесеньке тремтіння, потім почув тихе зітхання. З вологим від сліз обличчям він спитав:

— Чи ти кохаєш мене? — Голос його лунав благально.

Мона Софія поглянула у вікно, вдихнувши все повітря, скільки спроможні були вмістити її хворі легені — всього один-єдиний ковток повітря, — й нерухомими губами, голосом, який ніби долинав з глибини печери, мовила:

— Твій час вичерпано, — й випустила передсмертне хрипіння.