Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

Зате Анастасія Петрівна, попри побоювання Петра Григоровича, знайшла в родині Бороздів сімейне щастя й затишок, спокійно і в любові жила зі своїм чоловіком Гнатом. Свекруха, саме та, що мала б стати дідовою дружиною, любила її як рідну дочку, що, на мою думку, свідчить:

Марія Бороздівна кохала мого діда, хоча історії їхнього кохання в паперах прочитати я не зміг; нічого не знала про це й усезнайна Варвара, але була й тут якась нерозкрита таїна. Анастасія Петрівна народила своєму чоловіку вісімнадцятеро дітей, в основному дівчат, половина з них повмирала дітьми, як це звичайно в багатодітних родинах і водиться.

Щасливо склалася доля і в Парасковії Петрівни, її чоловік, Павло Рубець – чесний, добрий і покірливий, чоловік, але страшенно впертий, коли був переконаний у правдивості своєї думки. Життя подружнє цієї пари текло рівно і без особливих ексцесів, хіба під старість отой Павло Рубець невідь чому із дому був утік, ховався в лісі, живлячись грибами і ягодами, наскакуючи й на городи: за ним, на вимогу Парасковії Петрівни, було влаштоване справжнє полювання, як за оленем, він намагався від мисливців утекти і сплутати сліди, але, побігавши туди й сюди, утрапив до ловчої сітки, його скрутили, привели, зв’язавши руки і наклавши на шию мотуза, додому, де Парасковія Петрівна наказала його негайно ж розв’язати, ридала біля нього й ламала руки, але Павло Рубець, бувши зловлений, вів себе цілком спокійно, утікати не поривався, а ніби нічого не сталося, рушив у, дім, де відразу сів до столу й нетерпляче рявкнув: "Чи подадуть мені нарешті поїсти?"

Йому кинулася подавати сама Парасковія Петрівна, він наївся, ліг поспати і проспав півтори доби, після чого й ця пара зажила спокійно, мирно й без пригод, і більше аж до смерті своєї Павло Рубець із дому не тікав – причина тієї втечі залишається в таємниці, можливо, Парасковія Петрівна чимось йому допекла, а може, це був короткочасний сказ, який однак рецедивів більше не мав. Дітей подружжя мало небагато, всього трьох: одного сина і дівчаток-близнюків.

Таким чином, рештки своєї сили й енергії дід виклав на будівництво власної фортеці в Лісовичах, але так склалося, що жити в домі залишився сам – хоча й мав стільки дітей та жінку, але всі пробували в розсіянні, а деякі й повмирали, із синів перший помер (крім тих, що відійшли дітьми) Йоасаф, єпископ білгородський, однак помирати приїхав таки сюди, хоча сам тут ніколи не жив і це місце для нього не було обігріте споминами дитинства, тобто він повернувся не так у рідний дім, як до батька, пробув із ним кілька тижнів, ведучи душекорисні розмови; зрештою, висповідався в місцевого священика, попросив також батька покласти всі папери, які привіз із собою, собі під голову.

– Що то за папери? – спитав, як розказують, дід.

– Вірші, - відказав Йоасаф. – А коли точніше: віршовані молитви, писані у важкі хвилини мого життя. З ними й хочу відійти до Бога, коли зволить до себе прийняти.

– І ти, бувши в такому високому чині, – спитав дід, – бавишся віршотворством? Але ж то заняття для підлітків по школах?

– Всі ми підлітки, батьку, – сказав Йоасаф. – А хто, живучи в світі, перестає бути дитиною, з божої любові відпадає. Як сказав Дамаскин: "Стан невинності має в собі безсмертність і нетлінність. Стать же гріха приносить з собою і смертність, і тлінність".

Кажуть, що ці слова вельми вразили діда, і він згодом любив їх не раз повторювати.

– Але ж чому? – спитав.

– Бо людина, батьку, – мовив Йоасаф, – яка губить дитячість душі, тратить чистоту її. А без чистоти душевної доступитися до Господа годі – я це на собі перевірив.

Отже, старший дідовий син, а мій дядько, Іван, у чернецтві Йоасаф, приїхав не просто в отчий дім, як повернений блудний син, а бажав спасти душу, хоча за чином своїм мав спасати душі інших. Саме тут, у батьківському домі, віддаючись безперервно молитвам, він і прожив останні свої дні, тяжко страждаючи од важкої немочі своєї.

Двоє дідових синів, як я казав, Григорій та мій батько, в цей час пробували на російській службі, а підстарший Андрій Петрович, бунчуковий товариш, саме той, кого дід виділив у спадкоємці, власне, у продовжувачі його місії на рідній землі, ще за його життя відділився, жила тоді ще й бабця, бо його жінка не могла прижитися в дідовім домі чи навпаки: її не змогли прийняти за свою, відтак став жити самостійно. Коли ще жила Олена Григорівна, то весь час навідувалася до діда, коли ж вона померла, дід залишився сам у великому домі. Спершу часто скликав гостей, які не раз і самі приїжджали, дід гуляв і бенкетував, не раз напиваючись до безпам’яті, але після того, як приїхав помирати син-єпископ і після довгих поміж ними балачок, дід несподівано для багатьох спілкування із сусідами припинив, гостей до себе не закликав, тих, що приїжджали самі, почав приймати холодно. Часом казав запрягти собі коня і на легкому повозі їздив лісами, полюванням не бавлячись, при тому чинив це сам, без візниці. Вночі почав погано спати, в такі хвилини засвічував свічу й блукав порожніми кімнатами, принаймні так його синам, які зрідка сюди заїжджали, оповідали слуги, котрі мешкали в окремому домі в цьому-таки дворищі. Він багато молився, піклувався церквою, школою, хором, яким сам і керував, вів господарство, але вже без вогню й завзяття і чим далі, тим більше чорнів на обличчі, яке ніби мертвіло – на ньому залишалися живі тільки очі, які так уражали мене на портреті. Того портрета на його замовлення намалював той таки маляр, що писав ікони до Деісуса й настінні в його церкві. Видно, маляр був щедро гощений та винагороджений, бо портрета намалював із винятковою старатливістю.

Таким чином дідова фортеця залишилася із одним захисником, її будівничим; ніхто на неї не нападав, місце під сонцем було виборене й звойоване, але виявилося, що це місце – пустеля. Отож по тій пустелі й тулялася туди й сюди висока, чорнолиця постать із палющими очима; часом дід одягав давні військові риштунки, ставав біля вікна й слухав глухий лісовий шум. Його покійна половина, Олена Григорівна, недаремно страшилася того шуму, бо тільки здіймався вітер, як листя починало тривожно тріпотіти, а кожна гілка на соснах ніби видавала дивний, як зітхання, звук. Цей шум з’являвся десь так, як буває, коли підходить гроза із