Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

вже не зупинявся протягом усього року. На початку року ми взяли на роботу Юрася Михальчишина. Йому було 22 — останній курс слов’янської філології, учасник кількох наших семінарів. Дніпропетровець, який мав у собі цей особливий дніпропетровський драйв і відчуття земляцтва, яке рідко буває в інших. Він глянувся мені, я рекомендував Юхимові Євгеновичу розглянути можливість підготовки модератора для молодіжного напрямку «Астри».

Юру відразу всі почали називати Юрасем. Добра посмішка і приязне ставлення до всіх без винятку, змушували Іру взагалі ніжно називати його Юрасиком.

Ми проводили багато часу втрьох. Кіно, виставки, підготовка семінарів. Юрась якось відразу влився в систему «Астри», як елемент періодичної таблиці, для якого було заготовлено місце. А я отримав друга, якого мені так бракувало.

Дедалі частіше мені снився сон, в якому ми з Юрасем сидимо в халабуді, яку збудували разом з Вовчиком. Але цього разу вже я показую Юрасеві, як можна пестити себе.

Я прокидаюся збудженим і шепочу:

— Повір, ти можеш теж.

Іра спить, відвернувшись до стіни.

***

За місяць у Дніпропетровську стався вибух. У приватному будинку, в якому проживали батьки Юрка, його молодша сестра і сенбернар Тото. Від них не лишилося нічого.

У Юрася не лишилось нічого, крім «Астри».

На відміну від моєї історії, його будинок не було застраховано. У нього не було нічого.

Невдовзі він переїхав до нас.

Він був мені, як брат.

***

По кількох тижнях у соцмережах написала Влада. До того ми «лайкали» статуси одне одного, підтримуючи інтерес. Зрідка, коли мовчання з Ірою було нестерпним, я збуджено ганяв Владині фото. Мене збуджували її посмішка і відфотошоплене тіло. Але я не хотів зустрічі з нею в реальності. Вона пропонувала зустрітися, мовляв, вона ненадовго в Києві, так давно не бачились. І пора вже, Віто, перевірити, чи зберігаю я свою силу і контроль над тобою.

Іра з Юрасем поїхали вибирати ліжко в «Юску». Я сказав, що маю зустріч по роботі. Іра не ставила зайвих запитань, ми вже звикли так жити — кожен занурений у свої сумніви. Різниця між нами полягала в тому, що я заглиблювався в систему «Астри», і мої запитання ставали дедалі страшнішими.

Зустріч із Владою я призначив в італійському ресторанчику на Золотих Воротах.

Влада була звабливою. І тепер не тільки для мене. Маленькі пальчики, ніжка 36-го розміру, нова зачіска, рівна засмага, яку на авітамінозних обличчях киян навряд побачиш. Здавалося, вона нарешті позбулася своїх комплексів і звикла до чоловічих поглядів. Її впевненість у тому, що вона знає єдину правильну формулу проживання життя, перемножилася на два.

— Віто! — гукнула вона здаля. — Ти так змінився. І навіть голова нарешті вимита.

Її інструменти контролю наді мною притупились, і вона, не промацуючи території, відразу ж накидала хомут. Ми обійнялись. Я не мав ніякого бажання цілувати її. Одначе вона смачно вліпила мені на щоку розчерк своїх нафарбованих уст.

Ми зайшли в ресторан, я, червоніючи, намагався стерти слід губної помади.

Я знову йолоп.

Знову ганчірка.

— Гарно місце виглядає, але ж нам із тобою байдуже, де чай пити. Правда, Віто?

Правда, Віто, у тебе все одно порожні кишені і ти не зможеш пригостити мене навіть тістечком, від якого моя наштукатурена...

— Віто, Віто, — Влада сіпнула мене за руку. — Прийом-прийом, земля викликає Віктора.

Офіціянт із нейтральною посмішкою спостерігав за нами.

— Не звертайте увагу, у нього таке буває, — їй завжди було соромно за мене. Знайомлячись із моїми друзями, її погляд завжди казав одне: «Не дивіться, що я з ним, це тимчасово».

Влада вибрала столик.

— Хтось з твоїх друганів тут працює? — відразу запитала Влада і, стишивши голос, перейшла на змовницький шепіт, — чи може у тебе є талони на другу безкоштовну чашку кави?

Вона сміялася зі своїх жартів. Я був бідним увесь час, що ми були разом, точніше — час, який вона була зі мною. Але всі її кпини, мабуть, були з її власного дитинства — вирізання талонів, накопичування балів для знижок, пошук точок, де все дешевше.

Раптом, якоїсь миті, прийшов спокій.

Я потрібен їй для проекції її страхів і комплексів на мене.

— Ні, давно чув про це місце. Кажуть, тут шеф-кухар просто неперевершений, — відповідаю я. Щось у моїй інтонації змушує її вчитуватися в меню і не питати, чи стачить мені грошей для розрахунку.

Я — лялька вуду, в яку вона заганяє голки і гвіздки своєї ненависті.

Ми зробили замовлення. Розмова чомусь не клеїлась. Її кпини з приводу Іри, фотки якої вона ретельно вивчила у соцмережах, провисали без відповіді.

Я — глиняний чоловічок, якого вона ліпила, допоки не напоролася на крицю. Основу, якої краще не чіпати.

Вона розпитувала про маму з дідусем. Але що тут казати?

Вона вивідувала про роботу. Але що з нею говорити, коли в неї немає взагалі ніякого рангу доступу?

Я смачно уплітав свою лазанью. Вона колупала салат і намагалася кпити з нобеліатів і Великих мертвих, але, що вона могла сказати, коли «Маленький принц» і трилогія про «Нічну варту» були єдиними джерелами, з яких вона черпала натхнення на статуси для соцмереж.

Я не питав Владу про її справи, але, певно, ні з Гансом, ні зі Штефаном не склалося. І до батьків у Горлівку повертатись аж ніяк не хотілося.

Я задумливо доїдав панакоту. У неї лишалося дві спроби, щоби перевірити свою владу на мені.

Втім, ні розмова про секс, ні демонстративний флірт із черговим офіціянтом не вплинули на мій гарний апетит.

Я розрахувався, лишив нормальні чайові. Коли ми прощались, я зрозумів, що вона вчинила так, як вчинила би будь-яка справжня жінка: Влада пішла з тим не зрозумілим для чоловіків почуттям, в якому не роздільні гордість і заздрість.

Гордість, що це ж він справжнім чоловіком після мене став.

Заздрість, — що це відбулося без мене.

А я був вільним.

Я любив Іру і хотів Юрася.

Я — лялька, яка мріє не просто обрізати пута і вбити лялькаря.

О, ні.

Я хочу спалити весь цей театр.

5

У вересні 2013-го Юрась з Ірою проводили свій перший семінар у Терновцях. Він нервувався, ми намагалися його заспокоїти. Здається, Іра раділа, що я лишаюся вдома і не їду з ними.

Нарешті я міг побути сам. Порносайти і соцмережі — задоволення, яке краще отримувати на самоті.

Вони поїхали в суботу. У п’ятницю, за тиждень після їхнього від’їзду, подзвонив Юхим Євгенович: «Терміново збирайся, машина заїде за тобою».

Я їхав до Терновців. Іра і Юрась