Читати книгу - "Тільки мить, Віктор Васильович Савченко"

вікно Вашого кабінету виходить у двір, до того ж, Ви приходите на роботу за п’ять-десять хвилин до дзвінка… Тим часом ноги мої ступали в сипучий пісок, затоптуючи дивовижні письмена, виведені міріадами комашиних лап. Я підійшов до берега. В каламутній воді плавали жабуриння, пальмоподібне листя, мертві комахи, а неподалік сновигали акули. Їхні чорні плавники стрімко розпорювали сивий каракуль хвиль. Я роздягнувся і, зайшовши по коліна в воду, почав умиватись. Тіло спрагло всотувало вологу, і мої нерви, що були зсукані в один тугий клубок, ніби аж розм’якли; на час я забув про злигодні. Лише сторож, який у мені ніколи не дрімає, з острахом стежив за кривими ятаганами акулячих плавників, котрих ставало дедалі більше. Хижачки збирали врожай, що натрусила стихія. Скоро я помітив: акули були не самітними, кого годувало лихо. Велетенські жаби теж “паслися”, виловлюючи в прибережжі загиблих комах. Жаби були далеченько від мене і часом скидалися на стадо утоплених і роздутих у воді волів… А сонячна куля повільно тонула в рожево-сизому мареві; ще трохи — і вона торкнеться контурів кам’яного пасма і покотиться в пустелю. Мені подумалося, що я мушу наносити в печеру листя, якщо не хочу покласти спальник прямо на камені. Отож одягнувшись, я почимчикував вздовж берега до лісу, — власне, від недавно ще буйної рослинності залишилася тільки смуга дерев у прибережжі. Пильно вдивлявся, чи не бродить, бува, якась личина, але на березі, як і на кам’яному схилі, не помітив найменших ознак життя. Проте у воді життя буяло. Акули краяли воду дедалі ближче до берега. Мені здалося, що вони підкрадаються до жаб, — і я не помилився. Коли я вже був на рівні “випасу” амфібій, один із сріблясто-чорних плавників раптом зі швидкістю торпеди понісся до жаби, яка була найдалі від берега. Неповоротка баньката істота не встигла й кумкнути, як половина її гладкого тіла опинилася в акулячій пащі. Від того видовища мені аж дух перехопило, і мене раптом скував той страх, якого я зазнав під час купання біля острівця з “крокодилами-стрибунами”. Акула тим часом торсонула жертву, звільняючись від її другої половини, але в цей час нагодилася ще одна хижачка, і жаби завбільшки з доброго вола не стало. Інші амфібії позникали з води, а по миті вже панічно виборсалися на сухе. Вони заскрекотали точнісінько як мешканки Конки, тільки набагато сильніше; від того звуку в мене аж у вухах залящало. Я проминув жаб’яче тирло і якомога швидше поспішив до лісу… Раніше я писав про приступи ностальгії. Як виявилося, то були тільки окремішні випадки іншого стану — самотності у Всесвіті. Часом здається, що ти перебуваєш у вакуумі. А тільки з простору не повітря викачали, а людський дух. Мабуть, це не найкраще порівняння, але воно дає уявлення про психічний стан, у якому я весь час перебуваю.

 Мені не довелося вилазити на дерева — весь простір між ними було встелено цупким жовтуватим листям. Багато дерев повалив землетрус. Мені весь час муляло: де зараз комахи? Не виявивши їх, я подався кам’янистим схилом нагору… Переді мною лежала безкрая пустеля; бархани рожевого піску робили її схожою на поверхню дивовижного застиглого океану. Гребені піщаних наносів тепер було стесано, і вони скидалися на хвилі в безвітряну погоду. Пісок, як і в прибережжі, було вщерть розписано лапами комах. Я подався в глиб пустелі, але, не зробивши й сотні кроків, помітив попереду якийсь виступ. Той виступ тягнувся вздовж кам’яного пасма, скільки бачило око. Як виявилося, то був розлом. Земля під час землетрусу репнула і з боку водойми запалася. Хітинове військо намагалося подолати ту перешкоду, глибина якої сягала п’яти, а ширина трьох метрів. Дно урвища прямо кишіло членистоногими. Вони настирливо дерлися на прямовисну стіну, та щоразу їх присипало, і тоді дно розщілини перетворювалося на киплячу суміш піску і комах. Тим часом сонце сховалося за хмари. Враз засутеніло, і я поспішив до своєї домівки. Щойно побачена картина хоч і розбуркала неприємні асоціації, та водночас і заспокоїла. Комахи, які могли б проникнути в печеру, самі опинилися в пастці, з якої їм годі вибратися… Учителю, щойно мені спало на думку, що комахи — найстійкіше плем’я на Землі. Візьміть хоча б антропогенівського скорпіона. Та він же нічим не відрізняється від пермського (щоправда, останній дещо більший). А між ними ж пролягло 270 мільйонів років! Як пояснити таку дивовижну сталість? Може, тим, що організм цієї комахи не сприймає звичайних доз радіації і, отже, генетичний апарат її лишається неушкодженим?.. А вночі вдарила гроза. Я спросоння подумав, що то знову землетрус, і поспішив з печери. Та холодні краплини враз привели мене до тями. Звуки краплин, що розбивалися об камінь, ставали дедалі частішими. Світло блискавиць проникало навіть у печеру, вихоплюючи з темряви її склепінчасті обриси. Невдовзі краплини забубоніли об камінь густіше, після чого вода линула суцільною лавиною: здавалося, що я лежу під водоспадом. Та, незважаючи на гуркіт, я відчув дивну розслабленість у всьому тілі, і непомітно мене здолав сон… Коли я розплющив очі — був білий день. Яскравий сонячний промінь пронизував простір печери. Я, мружачись, вийшов назовні. Було вітряно. Віяло з суші на море. На небі й натяку на те, що вночі вирувала злива, — жодної хмаринки, а під ногами тільки вогкий пісок, зритий місцями потоками води. Я не наважувався повернути голову на північ, де мала вже стояти моя “машина”. А коли терпець мені увірвався… Я ладен був стрибати й співати від щастя. На рожевому горбі, на тлі бездонної блакиті світанкового неба чітко вимальовувався прямокутник лабораторії. Я чимдуж кинувся до неї, ніби кожної миті вона могла зникнути. Та враз побачив, що двері відчинились і з них вийшов Славко, а слідом — Марія. Славко задер голову, ніби видивлявся щось у небі, а Марія, уздрівши мою постать, метнулася назустріч. Я й не підозрював, що вона так прудко бігає. Та коли нас уже розділяли якихось півсотні метрів, вона раптом спинилася. Пізніше вона звірилась, що, побачивши ближче мою обідрану фігуру, ладна була вже дременути назад. Причини на це були вагомі: адже вона опинилася в місцевості, яка тільки віддалено нагадувала ту, про яку писалося в щоденнику. До того ж, я схуд і статурою скидався на якогось дистрофіка. Та подув вітру відхилив куделю нечесаного волосся, і вона побачила моє чоло. По цьому кинулась назустріч іще хутчіше.

— Щастя ти моє! — вигукнула така скупа на ласкаве слово Марія. — Де тебе