Читати книгу - "Голодна весна, Іван Іванович Кірій"

– Ні! – сполошилась Галька. – Тобі першому. А що?

– І нікому більше не говори! – наказав їй. – Чуєш? Нікому!

– Чую, гаразд, – закивала Галька на знак згоди головою. – Не скажу. – А в очах – дівчача цікавість: – А чому?

Ех, Галька, Галька! Наївний друг мого дитинства! Вона, мабуть, справді не розуміла отого свого: «Чому?»

– А тому, що за це в тюрму посадять! – тихо пояснив їй.

– Ой лишенько! – сплеснула в долоні Галька, і очі її розширились від переляку. – А баби ж іще його якось називали, забула. І їх теж можуть посадити в тюрму?

– І їх, – продовжував я лякати Гальку.

Вона поклялася мені, що нікому про це не скаже ні слова, і Парасці накаже, щоб мовчала.

А через день після цієї нашої розмови з Галькою я говорив з товаришем Сталіним.

Усно. Подумки. Відверто.

Рука у мене майже не боліла, я пішов до школи, а в школі звістка за звісткою, одна від одної гіркіша.

Перша сумна звістка була така: померла наша однокласниця Галочка Козак. Ота худенька, тоненька, з двома кісками-хвостиками, що впала біля дошки від недоїдання, розв'язуючи задачу. Померла вночі, уві сні. Заснула й не прокинулась. Дівчатка плакали, а ми, хлопці, сиділи за партами мовчазні й суворі – мов витесані з каменю.

Мовчазним та суворим був і наш Павло Іванович. Вів перший урок тихо, сидячи за столом, а не як завжди, проходжуючись біля дошки або між двома рядами парт, за якими сиділи ми.

А після чергової перерви він зайшов у клас ще похмурішим і, не сідаючи за стіл, повідав нам ще одну дуже неприємну звістку.

– Діти, – вимовив тихо, немов у нього боліло в горлі. – Від сьогодні ви не будете одержувати хліба з чаєм. У колгоспі немає більше ні муки, ні цукру. Вийшли геть усі запаси.

В класі після цієї його звістки немов здійнявся вітер. То з наших грудей вирвалось тяжке, болісне зітхання.

– Я розумію вас, – поспівчував нам Павло Іванович, – але… замість хліба ви одержуватимете макуху. І ви, і ми, вчителі. И батькам вашим у полі макуху на громадське харчування дають.

Ми знову зітхнули всім класом: макуха – не хліб. Та що зробиш…

Далі Павло Іванович став пояснювати нам нові задачі, а я, зустрівши суворий погляд товариша Сталіна на портреті, завів із ним свою таємну розмову.

«Як же так, товаришу Сталін? – звернувся до нього подумки. – Немає в колгоспі муки на хліб, будуть годувати нас макухою. А як і макухи не стане, тоді чим? Он однокласниця наша вмерла, чули? Хоч по крихті хліба їла, і то не витримала. А від макухи ми всі перемремо. Хіба вам не жаль нас, товаришу Сталін?»

Я пильно дивився на товариша Сталіна, не зводив з нього очей і питав, питав, ставив йому запитання за запитанням.

А він ніяк не реагував на них. Мовчав. Теж не зводив з мене свого суворого погляду й мовчав. Немов показував цим: що, мовляв, з тобою говорити, хлопче, малий ти ще до таких розмов.

«Ех ви, товаришу Сталін!» – дорікнув я йому й перевів погляд з портрета на Павла Івановича.

Саме в цей час у коридорі пролунав дзвінок на перерву. Ми повагом звелися з своїх місць і не поспішаючи пішли вперше одержувати замість хліба макуху.

Кожного вечора і батько й мати приходили з роботи втомлені-перевтомлені, ледве переступали хатній поріг.

– Хух! – видихала із себе мати й важко сідала на лаві навпроти печі. – Віддишуся трохи.

Батько сідав на полу мовчки і аж потім зітхав. Шумно, на повні груди, немов виринувши з води. Він ще дужче схуд за ці дні, ще дужче почорнів від схудлості, а в сірих очах пригасли іскринки завзятості, які були в них раніше.

Потім мати й батько, немов змовившись, питали мене водночас, як я тут дома, чи все у мене гаразд.

Так було й того вечора. Тільки на цей раз вони запитали, як у мене з рукою.

– Не болить уже, – відказав я і запитав у них: – д ви скоро досієте свої буряки?

Мені хотілося, щоб вони вже досіяли чи нехай би пішов дощ, аби батько відпочив, бо замучить його та сівба.

– Та днів за два-три управимося, – кволо відказав батько. – Коні підводять. Уже б посіяли, якби вони не падали на ріллі, міняємо три рази на день. Не сівба, а мука.

– У нас теж невесело в школі, – похвалився я.

– Що таке? – випростався на полу батько. І мати на мене очі пильно.

Я розказав їм про Галочку Козак. Про макуху. Батько скреготнув зубами, міцно стиснув кулаки, на яких виднілися товсті, мов п'явки, жили.

– Чорт би їх забрав! – лайнувся – Уже й дітей макухою душать! Дохазяйнувалися!

Він ніколи дома не висловлювався так зло, не згадував чорта. А це, мабуть, допекло, не витримав.

«Дохазяйнувалися!» – сказав. Кого він мав на увазі – я не знав, але догадувався. І мені стало страшно.

Мовчала мати. Мовчав і я. На якусь хвилину в хаті застигла тиша.

І саме в цю напружену хвилину тиші ми всі виразно почули під вікнами хати дивні звуки музики й тихий чоловічий спів.

Мати поглянула в передпічне вікно.

– Старці, – сказала. – Сліпий лірник з хлопчиком. – І затурбувалася: – Що ж їм дати, як нічого немає.

– Запропонуй макухи, – порадив батько. – Чим багаті, мовляв, тим і раді. Чоловік зрозуміє.

Мати розгорнула хустку, в якій принесла з поля дві порції пайка-макухи, розламала па дві рівні частинки й пішла з хати.

Звуки ліри й хриплий старечий спів під вікном одразу ж утихли, почулася балачка.

Незабаром мати вернулася з тією макухою в руці.

– Чоловік проситься переночувати, – звернулася до батька.

– То чого ж, нехай заходять, – одказав батько. – Хати не перележать. Треба ж десь переночувати людям.

Пам'ятаю, у нас до колгоспу не раз ночували старці. З лірами, бандурами, гармоніями. Теж сліпі, з поводирями. Спали біля печі, на соломі, на батькове прохання співали різних пісень. Сумних і веселих. А ми слухали.

Коли сліпий лірник з поводирем зайшли до хати, я пригадав, що бачив їх у нас у селі. Здається, восени. Дідок був маленький, худенький, з білою, немов ватяною, бородою, яка дуже личила йому. Якби не сліпі, заплющені очі, був би