Читати книгу - "Пустоцвiт"

– Граф Кирило Розумовський, – він уклонився якомога старанніше.

– Жанна-Антуанетта д'Етіоль, – у відповідь господиня салону простягнула руку для поцілунку. Схилившись до ледь надушеного зап'ястку, Кирило спідлоба зазирнув у її бездонні очі (що у цей момент здавалися густо-синіми, можливо, навіть ледь-ледь фіолетовими). Краще б він цього не робив, тому що від цього моменту в його серці назавжди оселилась вона – надзвичайно гарна німфа!..

Кирило хотів відпустити господині салону черговий комплімент, однак замість цього мовив:

– Мадам, якщо б ви не були заміжньою, я б негайно оженився на вас!

– Дякую, пане, але якби я була вільною, то вийшла б тільки за короля.

– Отже, на менше…

– Ні.

– Що ж, мадам, для жінок з такими очима, як у вас, не існує неможливого! – юнак відчував, що його дещо заносить, але з незрозумілої причини вдіяти з собою нічого не міг. – Якщо бажаєте у чоловіки короля – буде вам король!..

– Люб'язний графе, маю завірити вас, що ви далеко не перший пророкуєте мені союз із государем.[5]

– А хто ж іще?.. – здивувався Кирило, але тут до салону ввійшов черговий гість, і маркіза пішла йому назустріч, залишивши Розумовського наодинці з буйними думками.

Вечір видався просто незвичайним. Потім були інші вечори й інші салони, однак забути прийом у замку Етіоль і господиню з незвичайними мінливими очима юний граф не міг ще дуже довго…

На версальський бал-маскарад Кирило й Григорій потрапили вже перед самим від'їздом з Франції. Вони з величезним задоволенням віддавалися найрізноманітнішим насолодам, коли посеред строкатої юрби гостей раптом майнула знайома фігурка в костюмі чарівної Діани-Мисливиці. Під впливом навали почуттів Розумовський миттю кинувся за нею. Наздогнав уже в саду біля альтанки, схопив за руку й надривно прохрипів:

– Мадам, порятуйте мене – я потонув у ваших очах…

– Тільки король, пане!!! Тільки король!.. – полум'яно скрикнула Діана-Мисливиця й, вирвавши руку із зіпрілих від хвилювання пальців Кирила, розтанула в натовпі гостей.

– Ну що, не втримав? – співчутливо поцікавився Теплов.

– Напевно, не судилося… – засмучено відповів Розумовський.

Побували вони також в Італії, однак тамтешні вина, салони, прийоми, маскаради й навіть опера – все це після Франції здалося Кирилові повсякденним, сірим і нудним…

До Санкт-Петербурга повернулися навесні 1745 року.

Подорожу Європу геть змінила Кирила Розумовського: «Гарний собою, оригінального мислення, дуже приємний у спілкуванні, розумом незрівнянно перевершує брата свого Олексія, хоча й більше великодушного», – так охарактеризувала майбутнього українського гетьмана майбутня російська імператриця Катерина II.

Втім, попри такий схвальний відгук, відносини цих двох правителів складалися досить непросто… часом навіть доволі драматично!..

Зимовий палац, Санкт-Петербург, кінець січня 1744 року.

– І коли зрозумів Антипко, що не тільки ягничку відшукати не зможе в отакій темряві, але й виходу з лісу, то сів на землю й гірко заплакав.

Олексій зробив крихітну паузу, щоб перевести подих і заразом перевірити, наскільки уважно слухає його государиня. Імператриця поринула в слухання повністю, тому округливши очі й перейшовши на змовницький напівшепіт, оповідач продовжив:

– Як раптом донісся до бідолашного пастушка чи то сміх, чи то спів, але разом з тим ще якісь дивні звуки. Перелякався Антипко чи не до смерті. Дійсно, хіба ж стануть добрі люди танцювати та співати глухою ніччю посеред лісу дрімучого?! Втім, нічого іншого не лишалося бідолашному хлопцеві, крім як піти та подивитися, хто ж це там веселиться. Бо інакше лишалося тільки сидіти посеред темного лісу на сирій землі та ридати від розпачу над своєю гіркою доленькою…

– Ой, Олесю, страшно як! – прошепотіла побілілими від переляку губами государиня, після чого зовсім дитячим жестом схопила оповідача за пальці правої руки й стисла щосили.

Сира холодна зима була тому причиною або щось інше, однак через пару тижнів після Різдва Єлизавета Петрівна дуже захворіла. Напади жорстокої мігрені накочувалися один за одним, поступово зливаючись у безперервний шквал болю, від якого не рятували жодні ліки, й навіть старе добре токайське не справляло належного ефекту. Занедужавши, імператриця відставила геть усі державні справи, довіривши керування своїм царедворцям і не маючи сил утрутитися навіть у найнезначніші дріб'язки. Сама ж проводила дні в постелі, цілком і повністю занурившись у хворобу й благаючи Бога лише про те, щоб нестерпні страждання скоріше припинилися.

Єдиний, кому вдавалося хоч якось полегшити її хворобливий стан, був Олексій Розум. Ні на крок не відходячи від своєї «панночки» (як називав фаворит государиню), він вигадував різні розваги: на бандурі грав (на жаль, якось застудившись, колишній хорист утратив свій дивовижний голос, але музичний слух залишався при ньому), співаків в опочивальню кликав, з ранку до вечора читав уголос «Житія святих»…

Втім, найбільше Її Імператорській Величності подобалося, коли Олексій відсилав усіх геть, відкладав убік важкий фоліант і заходився розповідати всілякі небилиці—а треба зазначити, що у цій царині він був великим майстром! Причому Єлизавета Петрівна просила розповідати історії якомога страшніші: про упирів і утоплениць, про перевертнів і чортів, про домовиків і лісовиків, про мавок і русалок, про хух і потерчат, про полісунів і болібошек, про незліченні скарби, що надійно охоронялися мерцями, про відьомські підступи проти роду людського… та й загалом геть про все-все-все!

От і зараз фаворит сплітав інтригу чергової оповідки:

– Пішов Антипко на звуки, намагаючись не надто шуміти, на гілки сухі не наступати, щоб не видати своєї присутності в нічному лісі. Ішов він так, ішов, доки не опинився на узліссі широкої галявини. Визирнув з-за дерева й