Читати книгу - "Смерть у Києві"

— Убивць припровадиш? — не повірив Дуліб.

— Коли вони тут і коли вбивці. Та сам згодом переконаєшся.

— А як викажуть тебе, твою вину?

— Нащо забігати у таку далеч? Перш ніж вепря засмажувати, уполюй.

Чашник наповнив усім посудини для пиття, але не одступив назад, як водилося скрізь у князів, а став за столом, звернувся до Юрія:

— Дозволь, князю, слово мовити?

— Говори. — Князь відсьорбнув пива, буденно зауважив: — Солодкаве.

— Свіже, — сказав чашник, так ніби не просив щойно дозволу говорити щось урочисте, а тоді відразу почав: — Ось маю притчу про коня. Був собі князь, а в князя кінь. Та не про цього коня воно йдеться. Бо набігли половчани, а чи ще яка сила насунула на землю, князь повів дружину, а тут під ним убито коня. Взяв у воєводи — і того коня вбито, бо відомо: коні безборонніші за людей, гинуть частіше.

— Щось ти довге зачав, — кинув Юрій, посьорбуючи пиво. — Я ж то попиваю пиво, а всі інші ждуть, поки ти договориш до кінця.

— Мова моя буде теж до кінця, князю. Але до такого кінця, що має продовження, себто й не кінчається ще. Початок же відомий: іде битва, а в князя й коня вже нема. І ніде нема коней. Погинули. Або не витримали походу, бо зажирні та пещені. Тоді що? Метнулися отроки сюди-туди, глянь, а там ратай шкрябає свою нивку сохою, а в соху впряжений коник гніденький, миршавий, таке ніби й не кінь, а лиш голова, та чотири ноги, та хвіст. Нема ради: вихопили гнідка з мотузяного запрягу, штовхнули ратая межи плечі, щоб не набридав голосінням за свою худобину, повели коника до князя: сідай і веди нас! Сів князь і повів. Чи довго, чи коротко тривав той похід, а тільки ворога вигнано й загнано світ за очі, військо захопило незліченну здобич, були там багатства, були раби, були й коні, але князь не пересівся зі свого гнідка, бо той став йому як брат. І ось так повертався князь до стольного города землі своєї, а вже там зготовляли пишну стрічу, жони, в золоті, сріблі, в паволоках і квітах, виходили на городські вали, боярство чіпляло поверх коштовних хутер золоті ланцюги, священики надягали золоті ризи і кадили ладаном у соборах і на вулицях, по яких мав проїздити князь. Ну, все б воно так і скінчилося, як починалось, і притча моя була б ні до чого, та підповзли до княжого вуха шептальники-солодкомовники: і верхи на церквах київських, мовляв, золоті, і ворота в городі золоті, і вулиці засипані червоним цвітом, і жони виглядають свого князя гожі, мов рожі, то хіба ж не повинен князь з'явитися на білому коні, з червоним сідлом, золотою вуздечкою, і щоб чілка золота, і ворворка, і чепрак теж червоний у золоті.

І забув князь про все, пересівся на князівського, вбраного для золотого Києва у все золоте коня, а гнідка покинуто край дороги, прив'язано до обчухраного дерева; не підклав йому й сінця ніхто, і сумно споглядав коник, як його князь під срібні виспіви сурм в'їздить у Золоті ворота Києва, а вже що думав той коник, то хто ж то відає. Тому й урву тут свою мову, та давайте вип'ємо за нашого князя Юрія, щоб він ніколи не зміняв непоказного суздальського коника на розгодованого, здобленого золотом та червінню київського. Здоров будь, князю Юрію!

— Здоров будь! — ревнули всі й вихилили всяк свій келих; змушені були пити й гості, хоча щодо Іваниці слово «змушений» слід вжити з застереженням, бо йому якось відразу все припало до серця: і дивно вільні молоді дружинники князеві, і їхня мова, навіть їхній вигляд, Іваниця мав око метке на людей, він умить збагнув, що князь, якого оточують такі незвикло розковані люди, й сам має бути незвичний, особливий князь, а коли так, то чому б і не випити за його здоров'я. Що ж до лікаря, то він вівся стримано поштиво, ось і все, що можна сказати.

Юрій вільною рукою притягнув до себе чашника, обійняв.

— Спасибі, — мовив із щирою розчуленістю. — Не зміняю, ти правду сказав. Та Київ і не пришле мені золотого коня. Ждав я — не діждався, мабуть, і не діждуся. Тепер бачу і знаю. І не солодкомовців присилає, а з мовою гіркою і образливо-неправдивою. Що, лікарю: сказати моїм людям, за чим прибився в наші краї?

— Дочасно, — спокійно відповів Дуліб, хоч тут важко було зібратися на спокій: усе вказувало на те, що на одне лиш скинення бровою князеве обох київських прибульців розшарпають оці молоді здоровані без жалю й вагань, — така безтямна залюбленїсть в Юрія малювалася на їхніх лицях, читалася в їхніх поглядах, вичувалася в кожному порухові плеча, руки, тіла. Гра була смертельна, почалася вона ще того дня, як вирушив Дуліб, ніким не посланий, до Юрія; тепер єдину оборону мав: власну стриманість, мужність і правду, заради якої жертвував навіть власним життям. Все інше залежало від волі Юрія. Той теж знав це вельми добре і міг награтися з простодушним правдолюбцем київським досхочу, а забави, як переказувано, князь любив безтямно.

— Доведеться нашого коника вводити в золоті брами київські? — чи то запитав своїх, чи то ствердив Юрій, а тоді зненацька до Дуліба: — Чом не хочеш відкрити свої заміри перед усіма?

— Бо тільки обмежені уми сподіваються отримати перемогу з багатолюдді.

— А ти за прикладом апостольським вважаєш, що інакомислячих слід розбивати поодинці?

— Не хочу вважати тебе, князю, умом обмеженим.

— Але й себе не забудь.

– І себе.

— Хвала за відвертість. Ти непоступливий і жорстокий, як усі правдолюби. — І знов несподівано, без видимого переходу, до всіх: — То, може, пісню?

— А яку, вацьо? — з готовністю видивився на князя розтоптувач його чобіт. — Про сідельце чи про весельце?

— Про князя Іванка.

І сам завів одразу, а всі підхопили, навіть Іваниця.

Гей, там, на лугах, на лугах широких,

Там же горить-сяє терновий вогник,

Сам молод, гей, сам молод!

Сам молоденький на кониченьку,

Сам молод!

Коло вогню ходить широкий танок,

А в танку ходить княгиня Іванка,

На голівоньці сокола носить,

В правій рученьці коника водить,

В лівій рученьці гусельки носить.

Ніхто не бачив, лиш княжі слуги,

Скоро ввиділи, князю сказати.

«Ой їдьте, їдьте, Іванка зв'яжіте,

Іванка зв'яжіте, сюди приведіте.

Соколонька пустіте до сокільниці,

Гусельки шмарте до гусельниці,

Коника вставте до кінничейки».

Соколик квилить, головойки хоче,

Гусельки