Читати книгу - "Спартак"

— Лише спалахне повстання, приєднаються всі гладіатори. Відбудеться те, що буває з вишнями: одна тягне за собою іншу.

— Та як же вони можуть приєднатися до нас, не знаючи — хто ми, до чого прагнемо, якими засобами збираємося здійснити свій план? Перемога буде реальною відповідно до довіри наших товаришів.

Шалений Еномай нічого не відповів, він обмірковував ці слова. Спартак додав:

— Наприклад, ти, Еномаю… Ти дужий, сміливий, вартий десяти тисяч гладіаторів у школі Лентула Батіата, а що ти встиг зробити за цей час? Скільки чоловіків ти зібрав і залучив у наш Союз? Чи багатьом відома суть задуманої нами справи? Хіба немає таких, хто не дуже довіряє тобі й побоюється твоєї неприборканої вдачі й твого легкодумства? А чи багато із тих, хто знає Крікса або мене, ставляться до нас із повагою й цінують нас?

— Саме так, бо я не такий учений, як ти, і не вмію говорити так переконливо, тому ти й повинен бути серед нас. І я домігся — правда, не без зусиль, — щоб наш ланіста Батіат запросив тебе викладачем фехтування у свою школу. Дивися, от його лист. Він запрошує тебе в Капую. — Еномай витяг з-за пояса тонкий сувій папірусу й подав його Спартаку У Спартака спалахнули очі, він схопив сувій, зірвав печатку й нетерпляче заходився читати листа, у якому ланіста Батіат запрошує його до своєї школи гладіаторів у Капую.

— То чому ж ти, божевільний Еномаю, не дав мені листа одразу по приїзді, а стільки часу витратив на балачки? Адже саме цього я й чекав, хоча боявся сподіватися. Там, там, серед десяти тисяч товаришів по нещастю, моє місце! — вигукував гладіатор, сяючи від радості та сповнений ентузіазму. — Там я поступово переговорю з кожним окремо й з усіма разом, я запалю в них ту віру, що зігріває мої груди. Звідти в призначений день за умовним знаком виступить армія у десять тисяч бійців!

— Я щасливий, що ти такий задоволений. А як зрадіють сто тридцять наших товаришів, що вступили в Союз! Вони з нетерпінням чекають і сподіваються на тебе.

— Це погано. Вони надто нетерплячі…

— От ти переїдеш до нас і заспокоїш наших бешкетників.

— Але ж це найближчі друзі й, виходить, такі ж шалені, як і ти… Так, так, розумію. Справді, моє перебування в Капуї буде корисним, або ж вони загублять усю справу. Я стримаю їх від необачних спалахів.

— Спартаку, клянуся, я відданий тобі всією душею, я буду слухатися тебе й у всьому стану тобі вірним помічником.

Запала тиша.

Еномай пильно дивився на Спартака, і зазвичай суворий його погляд висловлював ніжність і любов. Раптом він вигукнув:

— А знаєш, Спартаку, відтоді як ми зустрілися вперше, — більше місяця тому, на зборах у Путеолах, — ти став вродливішим і якимсь жіночнішим… Пробач мені, я не те хотів сказати… просто ти пом'якшав… слово «жіночніший» тут не пасує…

По цих словах Еномай раптом замовк, бо Спартак одразу сполотнів і, провівши рукою по чолу, стиха вимовив кілька слів — так тихо, що гігант Еномай не розчув їх:

— Великі боги! А як же вона?..

І нещасний рудиарій, якого любов до волі, спрага відплати й надія на перемогу дуже розхвилювали, раптом згас, принишк і стояв мовчки, віддавшись владі спогадів. Мовчання тривало довго. Спартак, занурений у сумні думки, не вимовив ані слова. У душі в нього точилася болісна боротьба, груди його важко здіймалися. Еномай, не порушуючи його міркувань, стояв, схрестивши на грудях руки, і зі співчуттям дивився на стражденне обличчя рудиарія. Нарешті він не витримав і, намагаючись не зачепити товариша, сказав м'яко й сердечно:

— Виходить, ти залишаєш нас, Спартаку?

— Ні, ні, ніколи! Ніколи!.. — фракієць підняв на Еномая свої ясні блакитні очі, на яких виступили сльози. — Швидше я залишу сестру, швидше залишу… — і, запнувшись, продовжував: — Все я кину, усе… але ніколи не залишу справи… Ніколи!.. Ніколи!.. — і, перегодом, додав: — Не зважай на мене, Еномаю… Іди за мною. Хоча сьогодні в домі Сулли день найглибшої жалоби, на кухні ми знайдемо харчів для тебе. Але гляди, жодного слова про наш союз, жодного вибуху гніву, жодного прокльону!..

По цих словах Спартак повів гладіатора до палацу.

На тринадцятий день після опублікування постанови сенату про похорони Луція Корнелія Сулли за рахунок держави й про врочисті, царські почесті, похоронний хід, що супроводжував тіло Сулли, вирушив з вілли диктатора до Рима, міста на семи пагорбах. Ушанувати покійного з'їхалися з усіх кінців Італії. Коли похоронна колісниця рушила з Кум, попереду й за нею йшли, крім консула Лутація Катулла, двохсот сенаторів і такої ж кількості римських вершників, усі патриції з Кум, Капуї, Байї, Геркуланума, Неаполя, Помпеї, Путеол, Літерна й інших міст і сіл Кампаньї. Тут були представники всіх муніципій[24] і міст Італії, двадцять чотири ліктори, консульські прапори, орли всіх легіонів, що боролися за Суллу, і понад п'ятдесят тисяч легіонерів, що добровільно прибули у всеозброєнні, щоб віддати останню шану полководцеві. Кілька тисяч відпущеників із триби Корнеліїв, що прибули з Рима, йшли за колісницею в жалобному вбранні. Йшли численні загони сурмачів, флейтистів і кифаристів, тисячі матрон у сірих столах і в суворій жалобі, рухалися нескінченні юрби прибулих у Куми з різних місцевостей Італії.

Десять днів повільно рухався похоронний хід. У кожному селищі, у кожному місті до нього приєднувалися люди й, примножуючи його ряди, надавали процесії ще більшої врочистості й небачених пишнот.

У Римі все вже підготувались до похоронної церемонії. Ноші опустили поруч із багаттям. Підійшла Валерія, закрила небіжчикові очі й, відповідно до звичаю, вклала йому в рот мідну монету, якою він мав сплатити Харонові за перевіз через хвилі Ахеронта. Потім удова поцілувала померлого в губи й, за звичаєм, вимовила: «Прощавай! У порядку, визначеному природою, і ми всі підемо за