Читати книгу - "Сполохи [Літературна критика та есеїстика]"

трилогію, тож їх сміливо можна видавати й перевидавати одним томом. Зазнавши доброго редагування, такий том виявився би ще одним реальним кроком на шляху до омріяної Європи, артефактом, що його можна подарувати тільки найдорожчим друзям. Поезія Григорія Чубая

Поезія українського андеґраунду 70-х років XX століття — явище виняткове, схоже на зоряний дощ серед непроглядної ночі, коли перед очима завороженого спостерігача за лічені хвилини проносяться каскади закличного і приреченого світла. Сьогодні ми вже знаємо більшість імен, що спалахнули серед тоталітарного мороку без жодної надії бути почутими або належно оціненими: Василь Голобородько, Віктор Кордун, Микола Воробйов, Ігор Калинець, Тарас Мельничук, Василь Стус, Олег Лишега… Але навіть на цьому зірковому тлі ім’я Григорія Чубая оточене особливою аурою, випромінюючи чар навдивовижу ранньої ґеніальності, таємничим чином пов’язаної з ранньою ж таки — або, як писав Стус, заранньою — смертю. Тут усе незвичайне — і вік, коли були створені видатні поеми, що без жодних перебільшень можна вважати окрасою скарбниці європейського модернізму; і роль, яку відіграв Чубай, формуючи довкола себе середовище вільних митців, визначаючи смаки, стилі, коло читання і слухання, рівень рефлексії та обговорення. Винятковою бачиться також ненависть, яку відчували до Чубая представники комуністичної влади і таємної поліції, КҐБ; досить нагадати, що й у день похорону покійному поету, його родині та найближчим друзям, які наважилися на той похорон прийти, не давали спокою фотографи в цивільному, демонстративно знімаючи на плівку всіх присутніх. А вже викопана могила на Сихівському цвинтарі виявилася засипаною, тож жалобна процесія мусила шукати іншого місця для свого померлого, мало не дослівно втілюючи сказане у «Відшукуванні причетного»:

І КУДИ Б НЕ ПІТИ то це означає розминутись розминутись із тілом своїм розминутись із дітьми своїми а потім з усіма на світі ночами а потім із хрестом на власній могилі

Ще незвичайнішою здається доля творчого спадку поета. Так назагал вірші в Україні не мають щасливого майбутнього. У кращому разі їх знають, досліджують і рецитують серед доволі вузького кола літературознавців та посполитих шанувальників поезії, в гіршому — вводять до шкільних програм і хрестоматій, чим назавжди відбивають смак до неодноразового читання й перечитування, до заучування напам’ять не з примусу, а з непереборної внутрішньої потреби. Поезія Григорія Чубая і в цьому випадку знайшла альтернативний шлях до горизонтів широкого сприйняття завдяки наполегливій праці його сина Тараса, який зумів перестворити значну частину важких для негайного засвоєння текстів у ряд віртуозних рокових композицій, виконуваних однією з найвідоміших українських груп «Плач Єремії».

Вже рання лірика Григорія Чубая, зібрана в «Постаті голосу» (1968), першій книжці впорядкованого автором «П’ятикнижжя», містить твори, яскрава і кольорова образність яких, заґрунтована на сюрреалістичній точності деталей та вишуканому звукописі, виводить читача як за вузькі межі стереотипів української версифікації, так і за рамки усталеного способу світосприйняття. Зовсім невипадково «Постать голосу» відкривається програмовим для Чубая віршем «Я ніколи ні про що не запитував…», де, власне, і йдеться про вихід з німого полону калькулюючого мислення, про започаткування нових, якісно відмінних від пасивного споживання, діалогічних стосунків зі світом. Діалог засновується у глибокому зосередженому спогляданні, яке ще давні грецькі філософи вважали найвищим різновидом практики. Вірш складається на спокійну оповідь про безшумну революцію раптового розширення свідомості, радикальний розрив з хибними установками вжитку та бездумного активізму задля буття — або ж співбуття — в єдності інтимного, може, любовного стосунку. Подія, зображена Григорієм Чубаєм, діється як реальна, попри всю її фантасмагоричність, зустріч із собою, з власною автентичністю. І наслідки її — далекосяжні, бо звертання на «ти» до преображеного дерева — зеленої пташки — засновує, окрім солідарності з ужитковими речами і явищами природи, ще й негаласливу відданість власній долі, котра, певне ж, починаючи з цього моменту осяяння неодмінно стане іншою, ніж доля пересічних і приблизних людей, занурених у сон масового існування. Відтепер поетові, як первісному чародієві, що пройшов усі стадії ініціації, вділяються дари таємних знань. Він починає розуміти мову побутових речей, риб і птахів, уміє бачити їхнім баченням, чути їхнім слухом, читати — і записувати — їхні думки:

і вже ти зачудовано слухаєш як чотириноге крісло намагається переконати шафу в тому що воно є родичем восьминога      («Вечір»)
і дивиться пташка крізь вікно в акваріум хати і думає про нас як про риб      («Пташка»)

А поглиблене споглядання червоних і чорних барв на вишитому рушнику стає важливим духовним актом, зафіксованим у разюче простому, як усе ґеніальне, образі синестезії, коли зорове враження поєднується зі смаковим, лунаючи, на додаток, ледь зауважуваними символічними — і, от несподіванка! — етичними й емоційними конотаціями:

півень чорний червоне гроно клює і півневі тому солодко-солодко а півень червоний чорне гроно клює і півневі тому гірко-гірко      («Рушник»)