Читати книгу - "Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга"

Гайдук попросив Аскольда стати його свідком. Той неохоче, як здалося Гайдукові, віддав Іванка (так звали малого хлопчика, що сидів у нього на руках) Ликері; другим свідком зголосився водій Крук, який стояв з боку Олі, бо, як людині невисокій на зріст, йому важко було б тримати вінець над Гайдуком. Оля стояла з лівого від Гайдука боку. Вона встигла перед основною церемонією ще вщипнути свого майбутнього чоловіка в зад, й він ледве стримався від сміху. Аскольд тримав вінець над Гайдуковою головою твердо, руки його, на відміну від Крука, не тремтіли.

Отець Михаїл натягнув старенькі окуляри з товстими скельцями й прочитав з записки:

— Вінчається раб Божий Георгій-Ігор-Гавриїл з рабою Божою Ольгою…

Почувши таку кількість імен свого чоловіка, ледве не пирснула раба Божа Ольга, в яку вселився бісик веселощів.

— Раб Божий Георгій-Ігор-Гавриїл, чи ти згоден взяти в дружини рабу Божу Ольгу і жити з нею в злагоді й любові аж доки смерть не розлучить вас? — тихо пробурмотів священик.

«Бідний, він зовсім розсипається», — подумав Гайдук і твердим командирським тоном відповів:

— Згоден.

— Чи згодна ти, раба Божа Ольга…

— Згодна, згодна, — поспішаючи, немовби церемонію могла перервати нова кулеметна черга, сказала Оля, сильно стиснувши чоловікові ліву руку й полоскотавши пальчиком його долоню.

Отець Михаїл підніс чашу з хересом, ледве не розплескавши дорогоцінне вино, — й молоді тричі пригубили гірко-солодку, сповнену пахощів хмільну рідину.

— Благословляю вас на довге, мирне і щасливе подружнє життя, бажаю вам усіх благ і добрих діточок. В ім'я Отця, і Сина, і Духа Святого…

Кілька людей заспівали «Многая літа». Поцілувавши вінці й маленькі дерев'яні іконки з зображеннями Христа і Богородиці та обійшовши навкруги аналою тричі, Гайдук та Оля стали чоловіком і жінкою, ще не вірячи в реальність того, що сталося з ними.

Гайдук не хотів розповідати Олі, як довго напередодні вмовляв Крук отця Михаїла провести вінчання. На перешкоді стояли вік Гайдука та його перший шлюб. Тільки щедрі продуктові дари та посилання на архієрея, без згоди якого він не мав права давати Боже благословення літньому чоловікові й легковажній школярці, пом'якшили священикову суворість. Правда, з'ясувалося, що архієрей помер ще рік тому, а вищі церковні ієрархи взагалі забули про існування маленької сільської церкви. Отож отець Михаїл, побачивши торбину гречки, яку так любив, білі паляниці й ковбасу-кров'янку (а до Великого посту ще треба було дожити), дав згоду на скорочену церемонію, не наполягаючи на сповіді молодих та їхньому причасті.

Оля розчервонілася від хвилювання й тепла і зі щасливою усмішкою приймала поздоровлення Аскольда, Ликери, їхніх сусідів, зовсім незнайомих людей. Вона здалася Гайдукові білим екзотичним метеликом, що випадково потрапив до цієї темної сирої церкви, до чужих людей, на долю яких випали каторжна праця, втрати близьких, всі нещастя цієї землі, — і, незважаючи ні на що, люди ці не втратили доброти і співчуття до інших.

Останнім з привітанням до них підступив дебелий лисий чоловік з бородою у стилі американського оскароносного актора Дейвіда Моріарті, що зіграв у 2075 році роль царя Ірода, але — на відміну від актора — зі слідами Чорного Мору на обличчі, у водонепроникному плащі, з тих, що ними були екіпіровані солдати турецького корпусу яничар, а під плащем проглядали скандинавська кольчуга й короткий меч за поясом. Незнайомий чоловік хрипко промовив:

— Ну бляха-муха, не думав, що зустріну вас тут, Ігорю Петровичу… А ти, — накинувся він на Олю, — як ти поводиш себе з бойовим генералом? Ти що, вночі не можеш його ущипнути? Хто тебе таку виховав, бляха-муха?

Гайдук і Оля остовпіло дивилися на незнайомця. Це був Григорій Іванович Невінчаний.

Перед від'їздом з Пирогова Гайдук провів Аскольда і Ликеру з дітьми до їхньої хати. Аскольд ніс на руках малого Івася. Ликера йшла попереду.

— Ви не ображайтесь, пане генерале, — тихо мовив Аскольд, щоб не розбудити Івасика, який заснув у нього в руках. — Мені болить усе, що пов'язане з Воженою.

— Мені теж.

— Ми вас не засуджуємо, але…

— Ви мене засуджуєте і, можливо, маєте рацію.

— Чи ви отримуєте якусь інформацію з Америки? Гайдук заперечливо похитав головою.

— Може, вона жива? — в голосі Аскольда були туга і надія.

— Хотів би вірити. Я сподіваюся на це, — Гайдук подумав, що навіть уві сні Івасик усміхається. — Вожена покинула мене у найважчу хвилину мого життя. Її звільнення обійшлося дуже дорого. І досі батьки Льоші — загиблого офіцера — проклинають мене. Не розуміють, в ім'я чого він загинув. Вожена зробила вибір — служити Америці. Я її не засуджую за це. Але, як мені здається, вона вирішила відкрити військовим одну таємницю Марса… Хоч не мала на це права. Для мене вона мертва.

Він сам жахнувся з непримиренної жорстокості цих слів. Вони зупинилися біля висохлої груші, на якій колись — у найщасливішу пору Гайдукового життя — сидів дрон серії «Яструб».

— Я не виправдовуюсь перед вами, — продовжував Гайдук. — Але зрозумійте: у вас є Ликера, діти. А в мене — нікого. Я стояв на межі загибелі… Тобто помер одного дня. Мене повернули. Самотність — як чорна діра. Знищує людину…

— Я розумію, — покірливо мовив Аскольд. Він уже не був схожий на самовпевненого латиноса, а — блідий, зморений, посивілий, в латаному-перелатаному бушлаті — скидався на українського селянина часів сталінської колективізації.

— Як ви змогли вижити? — спитав Гайдук.

— Деякі запаси були… А