Читати книгу - "Таємниця підземної галереї"

“Можливо, ці важливі матеріали німці одержали з Америки? — раптом подумав Януліс. — Через те Ральфу і доручено було забезпечити проходження каравану до Одеси”.

Януліс перейшов на прийом, але йому ніхто не відповідав.

“Заснув, негідник!” — думав Януліс. І розсердившись, вистукав знову:

— У-32… У-32… У-32…

Ральф тільки те й мав робити, що у визначені години сидіти біля апарата. І навіть на це виявився не здатним. Мабуть, вихилив десь пляшку віскі і тепер хропе на стільці…

Знову перейшов на прийом, але й цього разу ніхто не відповів.

“Скажу я йому кілька теплих слів, хай знає! Думає, що це йому лежати біля своєї жінки!”

Та як він не лаявся цілу годину, як не викликав Ральфа, ніхто не озивався. Анкара наче зникла з лиця землі.

Шинкар, обмірковуючи те, що йому стало відомо, вирішив уже йти до інспектора. Бувши старим, він ні про що інше не дбав, як про добробут свого шинку, і час від часу одержував гроші від Джурки. За них мусив дещо повідомляти. Та ніхто не вимагає, щоб Чунту тримав на своїй спині всю Секретну службу.

Зрештою, чого йому зволікати? Захотів викрити всю групу комуністів, щоб дістати якусь особливу подяку Джурки чи навіть самого Клонару. Наче здурів! Гроші йому дадуть і так, заслужив нагороду. Краще синиця в руці, аніж журавель у небі! Бо поки він марно буде вичікувати, можливо, хтось інший випередить його, і тоді прощайте грошики. Дещо він узнав і досить. Більшого від нього й не вимагають. Треба піти й повідомити. Хто ж він? Інспектор, резидент? Всього-на-всього тільки агент-інформатор… І так уже скільки відкладав. Усе думав, що коли Павло приятель Горе, явного комуніста, то йому пощастить викрити цілу групу. Ну й що? Помилився, і все! Павла тільки й цікавили подробиці смерті брата. Будь ласка! Кожен має якісь інтереси… Коли б він мешкав сам, як Горе, то Чунту проник би і в його кімнату. Та був майже певен, що там йому нічого й шукати. Павла цікавить лише Султана.

Добре, що хоч у Горе дещо знайшов. Тут уже нічого не скажеш, факт залишається фактом. Хоча б дали за це добрі гроші.

Чунту приспішив до старого боярського дому, де містилася Секретна служба. Аргір відчинив йому і привітався.

— Не дуже ти вчащаєш до нас, дядьку Чунту…

— Краще раз, та гаразд, — відповів шинкар. — Пан інспектор є?

— Джурка? Зажди, я гляну… Здається, у нього хтось сидить.

Аргір постукав у двері і зайшов до інспектора.

— Він уже сам? — запитав Чунту, коли Аргір вийшов з кабінету.

— Посидь трошки. Зараз звільниться…

Обидва як давні знайомі, знічев’я почали згадувати того чи іншого агента, скаржились на здоров’я, розповідали про свої турботи з часу останньої зустрічі. Стишивши голос, Аргір пожалівся на Клонару.

— А Рекс? — спитав Чунту.

— Навіть Рекс уже не догодить йому! — проказав Аргір, похитуючи рудуватою головою.

В цю мить почувся дзвінок. Аргір глянув на щит, де засвічувалась лампочка, показуючи, звідки дзвонять, і сказав Чунту:

— Ходімо. Викликає Джурка…

Чунту увійшов.

— Бажаю вам жити тисячу років, — мовив шинкар до інспектора.

— Що нового, Чунту?

— Крутимось і ми, як можемо, — відповів шинкар з гордістю, що аж ніяк не імпонувала його скромним словам.

Щоб не показатися надто цікавим, Джурка байдуже вимовив:

— Говори!

Чунту засунув руку в кишеню і, вийнявши коробку сірників, поклав на стіл.

— Що, знову? — не втримався Джурка.

— Будь ласка, загляньте в неї.

Інспектор мовчки відкрив коробку і побачив папірець, який навів корчмаря на слід Горе. Розгорнув його і прочитав три слова:

“Мир! Хліб! Воля!”

— Так, — буркнув він. Зіжмакав аркушик і знову поклав у коробку. — А ще?

Його зовсім не зацікавила корчмарева знахідка. Такі коробочки з папірцями агенти знаходили дуже часто, тільки не можна було встановити, хто їх розкидає. Джурка мав певне уявлення, як можуть поширювати ці зловісні цидулки. Коробочку хтось випускає під штанину з дірявої кишені. Вона нечутно падає на черевик, а тоді й на тротуар. Перехожий зачепить її ногою, сірники затарахкотять, тоді їх і підіймають, як це, напевне, зробив і Чунту.

— А щось важливіше є? — запитав інспектор, сердячись, що багато інформаторів тільки й приносять ці коробки з сірниками.

— Авжеж є! — І Чунту шанобливо поклав перед інспектором книжечку, яку він знайшов на квартирі Горе.

“В пазурах піратів”, — угледів Джурка на обкладинці. Відкрив книжку і прочитав те, що так обрадувало Чунту: “Ленін. Крок вперед, два кроки назад”.

— Умгу. Я слухаю, — мовив інспектор, кладучи коробку з сірниками на одноокого пірата, намальованого на палітурці. Чунту розповів йому, як знайшов у шинку цю коробочку, як зробив обшук у того, на кого впала підозра, і виявив там цю книжку.

— Тобі пощастило, — неначе з жалем мовив Джурка. А сам думав про щастя Чунту та свою невдачу, бувши певним, що резидент перехопить у нього й цього комуніста, щоб звести його віч-на-віч з Сабеу, допитає, а потім буде чванитися та вихвалятися тим, що насправді зробили його підлеглі.

— Так… — зітхнув інспектор. — Хто ж він?

— Один перукар, — сказав Чунту. — Звати його Горе…

Джурка так швидко підняв голову, що Чунту замовчав, дуже здивований.

— Кульгавий? — спитав інспектор.

— Так, він кульгає… Може, знаєте? — жалібно проказав шинкар. Його надії вже потонули в безлічі думок.

“Ось тобі й маєш! Пропала