Читати книгу - "Дикий собака Динго"

Коля тільки трохи поморозив собі вуха і щоки.

Таня і Філько щодня відвідували його у батьковому домі, нерідко залишаючись на обід.

Тепер година обіду не здавалася Тані такою тяжкою, як раніше. Хоч і не так старанно батько частував її пирогами з черемхою, не так міцно цілувала її на порозі Надія Петрівна, а все-таки батьківський хліб, який Таня куштувала і так і сяк, здавався їй тепер іншим. Кожний шматок був солодкий.

І шкіряний батьків пасок, що лежав на канапі, теж здавався їй іншим.

Вона часто надівала його на себе.

І так добре Тані ще не було ніколи.

Але ж канікули не вічні. Закінчились і вони. Ось уже кілька днів Таня ходила до школи.

Вона носила книжки без ремінця та сумки. І завжди, перш ніж скинути хутряну доху, клала їх у роздягальні на піддзеркальник.

Сьогодні вона зробила так само.

Поклала книжки і, скинувши доху тільки з одного плеча, глянула в дзеркало, хоча завжди уникала дивитися в нього, бо це було те саме дзеркало, що колись так жорстоко покарало її.

Але тепер, втупивши погляд у скло, Таня розглядала не своє обличчя, не свої очі, де в глибині зіниць, як і тоді, ходили легенькі тіні, а інше видовище, що ніби аж ніяк не стосувалось її.

Вона розглядала юрбу дітей, які стояли півколом спиною до дзеркала.

Їхні погляди були звернені вгору. Учні читали газету, що висіла під залізною сіткою на стіні.

Женя стояла до стіни найближче.

— За такі справи її слід виключити з загону, — зауважила вона.

— Викинути просто геть, — сказав гладкий хлопчик, який прийшов до школи разом із Колею.

Не розуміючи, кого могли стосуватися ці слова, Таня не квапилася підходити.

Але все-таки, одвівши очі від дзеркала, вона підійшла до гурту. Газету вона впізнала. Це була районна газета, що її передплачував загін.

Вона спитала:

— Що тут таке?

Почувши її голос, діти повернулися до неї і зразу одвернулись, а тоді раптом почали хутко розходитися.

Таня звикла завжди відчувати поряд себе друзів, бачити їхні обличчя і, побачивши тепер їхні спини, була вражена.

— Що це значить? — вигукнула вона.

Ніхто їй не відповів.

Тоді вона піднесла руку до залізної сітки і прочитала:

«Шкільні справи.

У школі № 2 трояться страхітливі неподобства. Учениця сьомого класу Таня Сабанєєва під час бурану повезла кататися на собаках учня того ж класу Колю Сабанєєва. Хлопчик після цього пролежав у ліжку всі канікули. А учень того ж класу Білолюбський, що прибіг до фортеці повідомити про це Колиного батька, відморозив собі палець. Дітей врятували наші славні прикордонники. Але про що думають учителі та піонерська організація, якщо допускають у шкільному середовищі такі небезпечні для життя витівки?»

— Що це значить? — повторила Таня тихо і, озирнувшись, не побачила поблизу нікого, крім Філька.

Він стояв випроставшись.

І дівчинка зрозуміла, що це значить. Зрозуміла, що холодні вітри дмуть не тільки з одного боку, але й з іншого, не лише віють по річці, а й проникають крізь грубі стіни, навіть у теплому будинку наздоганяють людину і вмить збивають її з ніг.

Таня опустила руки. Доха сковзнула з її плеча і впала на підлогу. Вона не підняла її.

— Це ж неправда, Філько, — сказала вона пошепки.

— Звичайно, неправда, — теж пошепки відповів хлопчик і показав свій палець, замотаний довгим бинтом. — Мені зовсім не боляче. Що вони вигадали, не знаю. Але ти послухай мене. Послухай, Таню.

А Таня, відкривши губи, ковтала повітря, котре здалося їй тепер гострішим, ніж на річці, під час найсильнішого бурану. Її вуха нічого не чули, очі нічого не бачили. Вона сказала:

— Що тепер буде зі мною?

І, обхопивши голову руками, кинулася геть, прагнучи, за своєю звичкою, в сильному русі заспокоїти себе і знайти якийсь вихід.

Широко ступаючи, як ступають у сніг, вона йшла коридором, б'ючись плечима об стіну, наштовхуючись на малюків, які з вереском розбігалися перед нею. За рогом дівчинка обминула старого, який замахав на неї дерев'яною указкою. Вона навіть не вклонилася йому, хоча це був директор. Старий з глибоким смутком похитав їй услід головою і подивився на вчителя історії Аристарха Аристарховича Аристархова, який цього дня чергував у коридорі.

— Це вона, — сказав Аристарх Аристархович Аристархов, — і я зовсім не шкодую, що повідомив про цей випадок у редакцію.

А Таня все йшла коридором. І в рівному гомоні численних дитячих голосів, у якому зникав кожний окремий звук, кипіло й колотилося її серце. Що ж робити? Все перетинало їй шлях.

«А друзі? Де вони?» — думала Таня, хоча сама йшла від них і тепер ніяк не могла їх побачити.

Ніхто краще за Філька не знав, чи була в нього якась інша думка, крім тієї, щоб якнайшвидше допомогти Тані. А все-таки в цей день він не був задоволений ні своєю власною поведінкою, ні поведінкою друзів.

Спочатку він