Читати книгу - "Карпатський капкан"

— Как-то я не привык к такой работе… Да и не готов сейчас.

— Куда же сейчас? Тебе надо отоспаться, отъесться, отдохнуть. И только тогда… Время на подготовку есть, два-три месяца. Подберешь людей… Мобильные группы по двенадцать-пятнадцать человек… Автономная работа, прямое подчинение лично мне…

— Я не готов дать ответ.

— Хорошо, тебя никто не подгоняет и не заставляет. Ты и так сделал очень много для нашей родины и партии. Если хочешь, пойдешь ко мне в ведомство на генеральскую должность, в отдел аналитики и планирования операций.

— Нет-нет-нет, это не мое, ты же знаешь. Пожалуй, соглашусь на группу…

— Итак, решено, диверсионная группа, — налив весело в чарки Абакумов. — За что и выпьем. Без работы у нас не останешься — это главное… Кстати, ты помнишь, кто тебя в лесу подобрал?

— Смутно. Два последних дня с трудом ковылял, думал, что не дойду.

— Не помнишь? Это такой кадр колоритный, скажу я тебе! Тянул тебя на себе пять километров. Он сейчас здесь. Хочешь увидеть своего спасителя? За тобой попер на «большую землю»…

— Конечно, хочу…

Абакумов зірвався на ноги, вибіг із зали й через хвильку повернувся з дядьком-здоровилом, який зайняв собою весь дверний просвіт, побачив Крижня та з порога весело заявив:

— Бач! Хреснік! — радісно розвів руками дядько. — А я тут думаю, куди цябє ад мянє забралі? — і подивився на нього, як на рідного.

Помітивши на столі ціле багатство — пляшки й закуски, як лев пройшов по кімнаті, усівся до столу й радісно плеснув долонею Крижневі по коліну.

— Як здаровє, хреснік? — він був щасливий, як дитина. — Скажу табє так: якоє шчасцє, якоє шчасцє, што ти живи! А я нясу цябє па снегам і думаю: чаму йон такі льогкі, як хлопчик? А ти мнє: дзядзька, дай вади, я вади давно нє пів… Я табє даю вади, а ти мнє: гета лєпшає, што йосць у свєцє — вада… — сльози з’явилися в куточках дядькових очей. — Ну, як ти зараз, хреснік?

— Та слава Богу… Живий — це головне.

— Ну, так за гета треба «таго», — дядько враз ще більше звеселів і вказав пальцем на накритий стіл — це виглядало так, наче він погрожує напоям, що стояли на ньому; дістав з кишені гранчак, куди й плеснув півпляшки коньяку. — Твайо здаровє! — підняв чарку до Степана, подивився на Абакумова — й до того: — Твайо так сама, ваша благароддзє! — залпом вдув коньяк, зачерпнув ложкою гірчиці й закусив.

Абакумов не стримався, розсміявся. Крижень теж розсміявся й поцікавився:

— А сам ти хто, чоловіче?

Той аж крекнув від здивування, що його досі не знають:

— Як гета — хто? Скажу табє так: мянє вся заходняя Бєларусь вєдає! Я Тра-хі-мо-віч!

Західна Україна, місто Калин.

946 рік, 16 вересня,

площа перед міськвиконкомом (колишнім магістратом),

близько полудня.

Осіннє повітря оповив легкий серпанок, воно стало густим, наче скляним. Крізь нього з неохотою пробивалося сонце, й день радував приємним теплом. На міській площі перед колишнім магістратом народ майже не снував, як це бувало завжди. Здавалося, що люди обминали її, бачачи компанію, котра стовбичила при вході до міськвиконкому. Ця компанія була невелика, але серйозна…

Трохимович з Мироном Микитовичем обперлися на спинку лавки, грілися на сонці, замруживши очі, й обоє наче дрімали. За ними стояв капітан Івченко, як завжди — насторожено прострілюючи поглядом довколишню територію. На передньому плані — Сербін з Наконечним, вони збуджено курили. Сербін раз по раз спльовував під ноги.

Трохимовичу було нудно й у роті сухо від курива.

— Я би таго… мінералкі зараз ці сітро пацягнув, — заявив, і до голови: — Можа, сходзім у буфєт піва глотнєм? Скажу табє так: я б цяпєр кружкі двє, нє, нават три присудзів…

— Яке пиво, Трохимович, зараз народ з Європи приїде, а ти своїм перегаром на них як дихнеш — усі попадають!