Читати книгу - "Навіщо читати"

У «Book Soup», найкращій книгарні Лос-Анджелеса (Sunset and Larrabee), яка не зрівняється з хорошою книгарнею Бреста, мила касирка шукає в комп’ютері прізвище автора книги «Уайнсбург, Огайо», я ніяк не можу його пригадати: «Андерсон… Шервуд…[131]? Це щось новеньке?» Це — один із великих романів ХХ ст. (1919), для яких американці придумали означення «модерні класики».

У Парижі можна надибати на районні книгарні, власники яких могли б продавати взуття. В одній із них клієнтка цікавиться якоюсь книжкою. «Яка, кажете, назва? — перепитує крупна блондинка. — Зараз пошукаю. Повторіть-но… Щось не знаходжу. Дивно. Наберу ще раз… так… о. б, і, т. Ні, немає. Спробую за автором. Як там його?… А! Толкім. Ні, немає нічого». Клієнтка вагається, чи варто уточнити, що прізвище автора «Толкін», бо не впевнена, що насправді набрала господиня: «Хобіт» чи

«Гобіт»[132], тож просить іншу книжку. Власниця книгарні, якій це видання відоме не більше, ніж світовий бестселер, без кінця шукає на своєму комп’ютері. «Спробую інакше… К, р, і, й, т, о, н… Немає». Я наважуюся втрутитися: «Треба «а», а не «і»"[133]. Наша Валькірія набирає поважного вигляду, випростується й випускає в мене чергу: «Я не зобов’язана знати цього автора. Їх стільки, тих авторів. Стільки всієї тієї писанини… тощо».

Який він, хороший книгар? Все просто: це книгар, який розуміється на літературі. Тім із The Village Voice[134] у Парижі, який прочитав «Неспокійну могилу» Сіріла Конноллі[135] (The Unquiet Grave, 1944), замовив п’ять примірників цієї книжки у маленькому видавничому домі Нью-Йорка, який її перевидав, і виклав їх на прилавок. Він знає, що серед його клієнтів знайдуться люди, яких це заінтригує або нагадає про щось приємне, і це пожвавить торгівлю. Поганий працівник книгарні: це теж просто, це працівник мережі, в якого я запитую про журнал Études. «Журнал?! Він шукає в комп’ютері: це в «Історії». В розділі «Історія»: «Журнал?…»». Продавчиня порпається під столом і простягає мені Revue d’études palеstiniennes. Ні-ні, мадемуазель. Не думаю, що це те, що треба. Комп’ютер підказує, що в їхній мережі цей журнал не продається. Це все. Анінайменшого здивування. На думку цієї молодої жінки, я вочевидь запитую про якийсь незначний журнал. У цьому й полягає жах невігластва: вона не усвідомлює серйозності цього випадку. Найгірше те, що якби я пояснив, що це журнал єзуїтів, що він існує сто п’ятдесят років, що він дуже впливовий, мене зарахували б до ексцентриків. Одна з ознак варварських часів — нині невігласи сорому не відчувають.

Саме тому, надалі не люблячи те, що не дає мені втіхи, я повертатимуся до хороших незалежних книгарень, де, можливо, в цю мить, гортаючи мою книжку, якийсь читач натрапить на ці рядки. Він, сподіваюсь, прийде до тями й разом зі мною на мотив «Харе Кришна» заспіває «Оду першорядним книгарням». Таких у Франції кілька сотень, і завдяки законові про єдину ціну книжки — приймаючи такий закон, інші країни називають його «французьким» — вони не допускають межування світу.

Книгарня сприяє впровадженню літератури, бо вводить її в торгівлю.

Хто придумав називати гарні книжки «гарними книжками»? Як на мене, їх назвали гарними тому, що вони дорогі. Поняття гарного — якщо й не є відхиленням від норми, то принаймні є проблематичним — використовується для виправдання наших пристрастей, наприклад пристрасті витрачати гроші. В інших випадках гарним називають те, що передає нам сексуальне збудження. Серцю, яке захоплено тріпоче, і гаманцю, що порожніє, мозок шепоче: «Це так гарно!».

В ідеалі гарна книжка — це хороша книжка. Найгарніша має бути найкраще написана найбільш приязним генієм, і наші журнальні столики замість того, щоб вигідно презентувати себе завдяки паперовим паралелепіпедам вагою 150 грамів на квадратний метр з репродукціями чотириколірного друку, могли б задовольнитися невеличкими шорсткими на дотик томиками, авторами яких могли б бути великі письменники. Якийсь час мої столики демонстрували твори Лу Хуна, видані китайською комуністичною партією за часів, коли китайська комуністична партія робила вигляд, що вірить у літературу: сіруватий папір, нерівно нанесена фарба, примітивні обкладинки. Я люблю покласти на них рожеве чи жовте видання Університетської колекції Франції, яку ті, що її фотокопіюють звуть «Бюде»[136], а ті, що видають, «CUF»[137]: це двомовні,