Читати книгу - "Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
З вищезгаданою ідеєю пов’язане значно вартісніше есе Зборовської «Фемінний характер української ментальности». У ньому вона використовує приклади з літератури, висуваючи ідею, що Україна вирізняється незаперечним жіночим характером, і що цим пояснюється її історична безсилість і підлегле становище у світі, який заряджає патріархальний міф. Українському чоловікові-інтелектуалу історично відмовлено у владі, і через це, як пише Зборовська, цей міф набуває іншого відтінку в Україні:
Незважаючи на космополітичний характер світового патріархального міфу, в українській культурі патріархальний дискурс значно деформується і доволі специфічно в ній побутує. Мені здається, що саме фемінний характер української нації є головною причиною її неспроможності структуруватися державно і загалом визначає її специфічне буття у світі[131].
Таким чином, у той час як Марина Романець вбачає у підпорядкованому становищі українського чоловіка впродовж усієї історії колонізації України причину того, чому він не може пройнятися повагою до української жінки, Зборовська відчуває, що українським землям притаманний жіночий характер (який вона простежує аж до матріархату Трипільської культури, яка існувала там з 4500 до 2000 р. до н. е.), і саме другорядний статус жіночого в чоловічому світі зумовлює тривалу безпорадність України. Зборовська вважає, що долю України можна було покращити шляхом визнання цієї риси і сприйняття її як позитивної властивості (унікальної для України), а також включення її як складової до української ідентичності; Зборовська відчуває, що Забужко — «найсексуальніша феміністка-фалоцентристка»[132] — мала змогу зробити перший крок у такому напрямку своїм романом, але зрештою не змогла, бо не здолала порвати з герметичним чоловічим світом[133].
Так, як вона представлена в прозі Забужко і Кононенко, українська жінка-інтелектуалка врешті-решт опиняється на самоті, шукаючи і не знаходячи підходящого романтичного партнера або на Заході, або у себе на батьківщині. Насправді виявилося, що Мар’яна з «Імітації» якось увійшла в неславу, коли українські ЗМІ заполонила її теорія, що справжнє кохання може виникнути тільки зі страждання і що будь-яке кохання, яке походить від щастя, є лише імітацією кохання[134]. Мар’яну подано як роздвоєну між окремим, прагматичним достатком Заходу і емоційними, безладними поневіряннями у пострадянському світі. Як і її країна, Мар’яна дезорієнтована в цей перехідний період, що зумовлює емоційний стан, за якого щастя недосяжне. У такому руйнівному стані вона не може цілком покластися на іншу особу; навіть коли здається, що вона готова принаймні спробувати вдатися до такого кроку, доходить до катастрофічних наслідків. Забужко змальовує нездатність своєї героїні знайти істинне визнання і кохання як розширену алегорію загального іґнорування української ідентичності та культури України, яка існує в усьому світі, включно з самою Україною. Її героїня стверджує, що
[писати по-українськи] найяловіше на сьогодні заняття під сонцем, бо навіть якби ти, якимось дивом, устругнула в цій мові що-небудь «посильнее «Фауста» Ґете, як висловлювався один знаний в історії літературний критик, то воно просто провакувалось би по бібліотеках нечитане, мов невилюблена жінка, скількись там десятків років, аж доки почало б вихолодати…[135]
Невилюблена жінка — могутній образ у романі Забужко; хоча «вона» пережила ейфорію, якою супроводжувався розпад Радянського Союзу, «її» безмежна ненаситність, «її» дезорієнтований, настирливий пошук є втіленням хаосу і розчаруванням, у який в очах українських інтелектуалів перетворюється пострадянська Україна. Навіть у пострадянський час вони залишаються на задвірках.
Нарешті, ідея потреби прокласти шлях майбутнім поколінням, яку часто розглядають романи і Забужко, і Кононенко, викликана загальним тривалим переживанням у прозі письменників-вісімдесятників, що їхнє покоління не доживе, щоб побачити Україну такою, якою вони її уявляли і намагалися витворити. Тексти вісімдесятників часто посилаються на переконання, буцімто у сьогоднішній Україні українські інтелектуали нікому не потрібні. Вони, ті, хто виріс у Радянській Україні і пустився на свої крила в роки, коли цей Радянський Союз руйнувався, наводять на думку, що в їхньому випадку йдеться про втрачене покоління в пострадянській Україні.
Втрачене покоління
На початку роману «Бурдик» наратор пояснює думку написати книгу про Бурдика як знак, що його час прийшов. Він вважає, що його покоління було останнім, яке постраждало від приниження, пов’язаного з проживанням у Радянському Союзі у дорослому віці. І завдяки тому, що ситуація поступово поліпшується, ще є шанс врятувати місце для себе і свого покоління в історії його країни.
Недарма ж ці пуцвірки знайшли мене. Може, це — знак? Сиґнал того, що і мій час настав? Треба лишень зібрати весь його доробок, напружитися і за тиждень видати нарис життя та творчості представника Задушеного Покоління… Довести, на прикладі Бурдика, що ми не є гній історії!
Тому що йорш твою мідь! Ми вижили! А кумачі та пердкоми позгинули! Хай вже за це нам подякують. За те, що ми захистили їх. Ціною власного каліцтва. За те, що ми й досі є. І розкриються пори! Й розправляться зморшки! І вийдуть із задуп’я окремі чудом збережені постаті. Щоб розпочати, нарешті, гідне людини життя
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття», після закриття браузера.