Читати книгу - "Сто днів. Левіафан"

вороги Франції та Польщі — союзники, а великий імператор далеко, хоча тільки він міг би розвіяти тугу Вокурки. Але він сам, імператор, певне, відчуває тепер ще більшу тугу, ніж швець Вокурка. Газети щодня паплюжили імператора, розповідали про великий конгрес у Відні, вихваляли зрадника Талейрана і доброго короля, що повернувся і вже не платив Вокурці пенсії. Всі могутні, що були колись друзями Наполеона, зрадили і зреклися імператора. Що мав ще робити швець Вокурка з Лисої Ґури в цій країні? Вряди-годи його відвідували кілька поляків, колишні легіонери, як і він, солдати, які не знали ніякого іншого ремесла і тепер без пенсії, без хліба і без даху над головою були ще більшими каліками, ніж швець. Вони тинялись містом, як жебраки.

Дехто з них мріяв дістати стільки грошей, щоб можна було добутися до імператора, а один з них був навіть переконаний, що бракує тільки його і саме його і тільки він міг би підказати імператорові, як знову відвоювати Францію, знову перемогти світ і знову дати Польщі воскреснути. Але простий Ян Вокурка знав, що всі вони плещуть дурниці, він мав просте ремесло, праця робила його замисленим, терплячим і розважливим, а каліцтво вберігало від легковажних мрій. Він готувався до від’їзду. Сказав Анжеліні, що вона має їхати з ним. Їй довелося б лишити сина. Але невже він і досі її син? Хіба не був він ще чужішим щоразу, коли вона провідувала його? Ох, таж так було добре! Малий був солдатом, він уже пережив вогонь битви і мав лише одну матір — армію. Король Франції жив з усім світом у мирі, в армії було досить місця для малого Паскаля П’єтрі, а водночас і досить перспектив для мирного майбутнього юнака.

Отак промовляв Вокурка до Анжеліни. Вона мала тридцять років, і їй здавалося, ніби вона дуже швидко постаріла, кожен рік її життя містив у собі забагато плутанини і болю. Анжеліна була одурманена і втомлена. Тільки-но Вокурка розповідав про свою батьківщину, вона теж починала вірити, що в тій дивовижній країні панує мир. Той край далекий від усякого лиха і плутанини. Він м’який, наче сніг, що вкриває його, живе в лагідному нещасті, в нескінченному білому смутку за втраченим імператором. Анжеліна бачила ту країну, як лагідну, закутану в біле вдову, яка тужить за імператором. Мало-помалу і в Анжеліні прокинулась добра, спокійна туга за тим краєм. Мало-помалу згасла і її материнська ніжність до сина. Мало-помалу вона цілком поринула у світ шевця Вокурки. Швець святкував Різдво по-своєму, згідно з рідними звичаями. Він приніс велику ялинку, яка виповнила всю кімнату. Прибрав усі інструменти, ослінчик, на якому сидів у вестибюлі, й навіть лінзу, яка нагадувала про тяжкі буденні дні. Подарував Анжеліні шовкову шаль, сережки з гірського кришталю й туфлі, які пошив сам, — туфлі з білої шкіри. Та й Анжеліні було дуже легко на серці. Вокурка врочисто, щиро і вдячно обняв її. Від його обличчя тхнуло милом, люлькою і горілкою. Він трохи заточувався і, дивна річ, міг, здається, знаходити точку опори тільки завдяки своїй дерев’яній нозі. Він мав червоне променисте обличчя й усміхнені очі. Обоє сіли за стіл, і їм страшенно заважало ялинове гілля та почеплені на ньому свічки.

— Ти знайшла свого сина? — запитав Вокурка.

— Ні! — відповіла Анжеліна. — Він уже вирушив.

— Шкода-шкода! — проказав швець. — Було б добре, якби ми мали його коло себе. — Але сказав ці слова тільки на те, щоб сподобатись Анжеліні. Він думав про свою батьківщину і їхній спільний від’їзд.

Вокурка сам почав роздавати власноруч приготовані страви. То були страви його батьківщини і молодості. Вони мали запах рідного села, справді пахли Лисою Ґурою: борщ із червоним буряком і сметаною, горох із салом і м’який білий сир. Навіть горілку викурив сам. У Лисій Ґурі вина не пили. Співав непевним хрипким голосом рідні різдвяні колядки. На його врочистих білих очах виступили сльози. Він був змушений замовкнути і заспівати знову.

— Це останнє Різдво, яке я святкую в Парижі, — проказав швець доспівавши. — Віднині через рік ми будемо вдома! — І стукнув по шкіряному футлярі протеза.

Анжеліна, почувши його слова, раптом відчула біль, хоча давно вже приготувалася до подорожі. Вона ніколи не наважувалась думати про якийсь певний тиждень, певний день, певну годину цього від’їзду. Було просто, добре і гарно їхати з Вокуркою на його батьківщину, але колись, бозна-коли саме, певної миті, яку визначить який-небудь невідомий випадок. А почуті тепер слова, що не випадок, а сам Вокурка визначить час, виповнили Анжеліну страхом перед усім, що чекало її в білій чужій країні, і болісною тугою за всім, що лишала тут. Анжеліна заплакала ридма і мусила поставити келих, який хотіла піднести до вуст, щоб випити разом із чоловіком, як він сказав, за «щасливу дорогу без вороття». «Без вороття!» Ці слова пробудили в душі Анжеліни ланцюг минущих полохливих уявлень: вона вже ніколи не побачить сина, міста і цієї вулиці, де народила його, палацу, де жила молода й дурна, щаслива і нещасна, весела і вкрай спантеличена. Вона не мала ніякого виразного уявлення про реальну відстань, яка відокремлювала Францію від рідного краю Вокурки, отож їй здавалося, що той рідний край перебуває в пустельній, навряд чи досяжній далечині. Анжеліна поклала руки на стіл, голову — на руки і гірко ридала, здригаючись усім тілом. Запах згорілих свічок на гіллі ялини, випита горілка, спогад про даремний прихід у казарму до сина, раптова дбайлива ніжність до малого, каяття за свою бездумну обіцянку цьому чоловікові, а також за те, що вона тепер тривожить його своїм стражданням і розчаровує страхом, — усе це спантеличило її, напосілося на неї і немов похитнуло її. Вокурка гладив її шорсткі руді коси. Він здогадувався про все, що відбувається в душі Анжеліни. Відчував, що розпач робить її глухою до всіх утішань і обіцянок. Йому не лишалося нічого іншого, крім німого діалогу між своєю ніжною рукою і її рудими косами. За мить він підняв до неї мокре бліде обличчя.

— Я розумію, Анжеліно! — мовив він. — Це мине, повір мені,