Читати книгу - "Перли і свині"

зашмарканих йолопів. Відбуваючи черговий термін у в’язниці, він навчився доволі добре малювати, а ще більше «тіскати» всілякі побрехеньки під чифіром чи кукнаром. Як він став ГОЛОВНИМ ЖЕРЦЕМ, немає ніяких таємниць, але найбільша загадка його полягала в тому, що він прожив тут мінімум триста років з гаком. Він пустив сизе кільце диму, випив коньяку і заспокоїв себе, що з цими козолупами він давав якось раду. А що робити із земляками – проблема. Було тут декілька, а потім пропали. Так, саме пропали. Ніхто їх не вбивав. Вони навіть до піраміди не наблизилися. Його займала думка: чи не прийдуть за цими інші, навіть коли їх повбивати. Може, це ФБР чи ЦРУ. І він вирішив влаштувати сьогодні знамення. ГОЛОВНИЙ ЖРЕЦЬ покликав помічників і наказав принести великі листи міді, що ними зображали грім. Кілька потужних ліхтарів слугували за блискавку. Сьогодні він вирішить усе. Завтра затемнення сонця, але ці придурки сприймають усе, як діти: чи відтяти голову, чи морозива з’їсти. Тахо наказав саламандрам взяти храм у потрійне кільце і не жаліти набоїв. Стріляти в будь-кого, хто не відповідатиме на пароль. Скоро центр храму перетворився на досить міцне укріплення. «Хто в біса будував цю державу? – умовляв себе Тахо. – Так би і виздихали у своїх кублах або з-за океану прилетіли та пережерли усіх дракони». В яких він, Тахо, чомусь мало вірив.

А тим часом Ізраїль Бек на південному боці піраміди навчав, як користуватися коноплею. Він благоговійно перетирав її долонями, нюхав, потім забивав у сигарету і курив. Динозаври, об’ївшись старого хрум-хруму, не поспішали пробувати новий. Але всі вони побачили, яким добрим і веселим зробився Бек. Лежав з принцесою на гамаку і нічогісінько не робив. Тож першими спробували мажори. Накурившись драпу, вони влаштували цілий повітряний бій. Двоє з них, найзавзятіших, зламали шиї. І відтоді конопля зробилася чи не першою стравою після хрум-хруму. Ізраїль Бек наказав збудувати щось подібне до циркової арени. За вхід брав самородками золота, смарагдами, ну і хрум-хрумом не гребував. На чорному ринку ціна хрум-хруму виросла до нечуваної висоти. Але був дешевий гашиш, і динозаври взагалі стали схожими на слинявих дітей. Кау-Кау не знайшов у гашиші нічого поганого, а з іншого боку, говорив він, після вживання нового хрум-хруму він наче робився подібним до динозавра. І це сумно, – додавав він. Тахо обрав тактику очікування.

В цей час на дірявих баркасах, що тонули один за одним, до столиці Панагії добиралися пані Зіль Жіль і пан Біг Кок. Обмотані шматтям, закоцюблі, вони уперто йшли до своєї мети. За ними – хто на плотах, хто навіть уплав – усі інші гребли до обітованої землі. Вперше в житті пані Зіль Жіль і пан Біг Кок сиділи, притиснувшись одне до одного. Круглі, німі, як у риб, очі говорили: ну нічого, ми вам ще покажемо. Пані Зіль Жіль везла цілу валізу з різними отрутами і протиотрутами.

А ми з Ритою сиділи біля озера і кришили шматочки їжі привченим тварюкам, що шастали у воді. Для більшості мозок існував, щоб не сплутати туалет з бібліотекою, і дуже маленький процент користався ним на благо чогось. Рита ніяк не могла згадати про велику зелену квітку, а я нічим, віслюк віслюком, не допомагав, лише шастав їй під спідницю. До речі, їй це подобалося. Одне ми знали – сліди нашої цивілізації відбилися, і таки добряче, на побуті і культурі. Ми обійшли всього три міста. В одній халупі деренчала кавомолка, у другій патефон, що видавав голос Солов’яненка. А в одній із хатин грубку для варіння кави розтоплювали томами Леніна і Сталіна, хоча портрети мило, у квіточках, дивилися на нас з усіх сторін. Мені і Риті перехотілося пити каву. І ми перебралися у місто, що складалося з чотирьох велетенських районів, кожний був огороджений колючим дротом, а на вишках стояли наглядачі з чудернацькою, але, як мені здалося, досить небезпечною зброєю. Це були поліцейські і військові частини. Але більшість їх знаходилася біля самого Тахо. Ми уперто, під наглядом нишпорок, досліджували Панагію. Одне місто Х було забудоване у вікторіанському стилі, але з дуже здоровенними, як ангари, домами. Тут мажори управлялися в польотах на своїх причіпних крилах. Вони почали полювати на нас у велетенському домі, але побачивши Риту, здивувалися і посипалися зверху, як груші, зі страшним скреготом. Відразу налетіли падальщики, позгрібали граблями залишки, запакували у металеві коробки і, попрощавшись із живими, подалися геть. Рита забилася в істериці. Ця сцена їй щось нагадала, але що саме?

Обідраних остров’ян відганяла алебардами ціла рота саламандр. Їм винесли кошики з їжею і зачинили наглухо ворота. Пані Зіль Жіль і пан Біг Кок навідріз відмовилися від санобробки, піддуривши невеличку кучку остров’ян; та, власне, панагійцям вони теж були як п’ята нога черепасі. Остров’яни – хто натовпом, хто поодинці – ходили біля підніжжя Панагії, і час від часу, задля сміху, саламандри їх дубасили тупими кінцями алебард. Вони не здавалися тиждень: мокли під дощами, мерзли під північним вітром і дохли від нестачі п’яти капсул і хрум-хруму. На другий тиждень вони не витримали: динозаври почали пухнути, а колобки-депутати і парламентери лускали, як м’ячі, – високо злітали у повітрі і там лускали, видаючи кал і нутрощі на живих остров’ян. Підкотив фургон, запряжений шістьма кастрованими ящурами. Остров’ян помістили у скляну коробку і подалися до жарильні, щоб повипалювати паразитів. Коли їх обжарювали, вони верещали, як купа молочних поросят, а сморід нюхало все містечко. Затим лікарі всім прибульцям ставили клізми, робили щеплення. Колобки-депутати погрожували невідомо якими карами. Лише пан Біг Кок стійко зносив тортури; йдучи в жарильню з високо піднятою головою, він прорік:

– Чим більше динозавр страждає, тим більше він подібний до динозавра. А ви всі блядовиті серуни. – Перекрутивши одну з християнських істин, він зачинив за собою двері. Так з-за дурнуватого пафосу, не знаючи змісту фрази, Біг Кок перетворився на мученика і борця за справедливість. Аби хтось йому надумав сказати щось наперед, то він би із задоволенням пив сечу, ловив своїми губками благодатний фонтанчик ТОГО, ЩО ДАРУЄ ЖИТТЯ.