Читати книгу - "Риб’яча кров"

— Але прошу тебе, це ж не бозна-що…

— Тобі дуже личить, мамо, справді.

До ріки ми спустилися вже біля пивниці і йшли додому вздовж води.

— Мамо, чому ти ніколи не хочеш говорити про те, що відбувається в нас у родині? — почала я обережно.

— Але, Гано, у нашій родині не відбувається нічого особливого…

— Ти знаєш, про що я.

Мовчання, яке я так добре знала. Я зупинилася біля сходів, що спускалися до води, на ланцюгові злегка колихався сусідський старий дерев’яний човен. Ми вже були майже вдома.

— Мені щоразу робиться зовсім погано, коли ті двоє лаються. Сьогодні вранці на полі це було жахливо.

Я спустилася на дві сходинки до річки й вкинула плаского камінця у воду, він зробив жабку, три або чотири рази виринув, перш ніж зникнути під водою. Мама стояла наді мною й дивилася за течією в напрямку греблі.

— Мамо, тато не любить Гонзи.

Нарешті це прозвучало, я злякалася власного голосу, але водночас відчула полегкість.

— Що ти таке кажеш, на бога? — мама була переляканою й заперечно похитала головою зі свіжою завивкою.

— І я знаю, чому, — продовжувала я, уже треба було, — бо тато Гонзи не хотів. Він був небажаною дитиною.

Ми всі троє сиділи на підлозі: Оліна на подушці, Анна — уся загорнута в ковдру. Я розклала просто на долівці три аркуші, списані іменами й адресами. Майже всі в селі підписали петицію, навіть ті, чиї хати стояли вище висоти 370,5. Я друкувала текст петиції й усі імена на машинці минулої неділі, після обіду, замість навчання. Тепер ми бачили лише декілька білих місцин, де ще не було підписів. Це все були люди з нашого боку села, яких обходили Анна з Оліною.

— У мене було простіше завдання, — визнала я, — інший берег річки має цілком піти під воду, тож ніхто не вагався підписувати.

— Я б теж сказала, що тобі було простіше, — погодилася Оліна, — але зверни увагу на ось це порожнє місце.

Вона показала пальцем на рядок, де праворуч від означеного місця бракувало підпису. Я провела поглядом ліворуч до імені.

— Дядько це не підписав? — жахнулася я.

— Я тобі ще не розказала цього? — Оліна підняла брови. — Це був театр. Будь ласкава, підсунь йому цей папірець під ніс і стій над ним, доки він це не підпише.

— Венца такий трохи флегматик, правда.

— Трохи? — насмішкувато поглянула вона на мене й допила склянку з вином. — Ми стояли за ворітьми, як дві ідіотки.

Анна лише посміхнулася. Склянка в неї вже також була порожньою.

— Це було в понеділок, перш ніж у вашої бабусі знову розболілися ноги. Вона полола клумбу, а ми сказали, що йдемо до Венци. А бабуся каже, що Венца відпочиває.

— Котра була? — запитала я.

— Щось біля четвертої.

— Ну звісно, від пів на четверту він завжди спить. У кухні на тахті.

— Саме там він і хропів. Я кажу бабусі, що це важливо! Тож бабуся пішла за будинок, за хвильку повернулася, бо Венца зажадав знати, чого ми хочемо. Я кажу: «Він має дещо підписати». Тож бабуся знову побігла за ріг, ми з Анною все ще біля воріт, бабуся вертається запитати, мовляв, що треба підписати. Я кажу: «Петицію». Бабуся знову йде назад, звідки чимчикує до нас, мовляв, яку петицію? «Проти знесення хат», — мимрю. Вона знову зникає, а потім повертається назад до клумби, бере сапку й продовжує копирсатися в землі. Я кажу: «Що сказав Венца?». «Він відпочиває», — каже бабуся. «Я знаю, що він відпочиває, але ж він підпише це?» — «Ви маєте принести це ввечері у пивницю…».

Анна посміхалася, а я тільки недовірливо хитала головою.

— Ти щось розумієш? — махала Оліна мені перед очима листком із підписами. — Ідеться про те, чи знесуть його хату, а він лежить на канапі!

— Післяобідній сон, — констатувала Анна.

— Цей твій дядько — дивне створіння, — сказала Оліна.

— Ти ж знаєш, старий холостяк, — знизала я плечима.

— Слухай, а правда, що він ніколи не їздив далі, аніж автобусом до Будєйовіце?