Читати книгу - "Білі зуби"

class="book">— О, ні, Арчібальде, ні, — меланхолійно шепотів Самад, — краще так не кажи. Треба проживати життя з чіткою певністю, що по тобі щось залишиться. Ми є істотами, котрим важать наслідки, Арчібальде, — продовжував він, вказуючи на церковні стіни, — вони це знали. І мій прадід це знав. Одного дня це зрозуміють і наші діти.

— Наші діти?! — Арчі аж підкинуло, так він здивувався. Можливість мати нащадків видавалася йому більш ніж віддаленою.

— Наші діти народжуються з наших вчинків. Те, що з нами стається, буде їхньою долею. О, вчинки таки залишаються. Дуже просто дізнатися, що буде, коли на тебе сипатимуть землю, мій друже. Коли заспіває товста жінка. Коли стіни западуться, небо потемніє, а земля втече із-під ніг. У той самий момент наші вчинки постануть перед нами. І не важливо, будуть на тебе дивитися Аллах, Ісус, Будда чи ні. В холодні дні людина може бачити своє дихання, а у спекотні — не може. Але в обох випадках вона дихає.

— Знаєш що? — сказав Арчі після паузи. — Якраз тоді, коли я покидав Фелікстоу, я бачив новий інструмент, на який можна насадити хоч гайковий ключ, хоч молоток, хоч і коркотяг. Дуже корисна штука. Я б достобіса хотів мати таку річ.

Самад секунду дивився на Арчі, а тоді струснув головою:

— Зайдемо всередину. Вся ця болгарська їжа мені просто шлунок вивертає. Треба трохи поспати.

— Ти зблід, — сказав Арчі, допомагаючи йому зайти.

— То все за мої гріхи, Джонсе, за мої гріхи, хоча грішу я так, аби не грішити більше, — Самад хихикнув сам до себе.

— Що ти робиш?

Арчі переніс вагу Самада на інше плече, й вони зайшли всередину.

— Я спожив дещо, — відказав Самад, перекривляючи літературну англійську, — ви, певно, не будете мати нагоди мене зрозуміти.

Арчі вельми добре знав, що Самад промишляє морфієм, знаходячи його в покинутих медичних шафках, проте він бачив, що той не хоче, аби він про це довідався, а тому лише сказав:

— Ану, покладімо тебе в ліжко, — і доніс Самада до купи матраців.

— Коли все це скінчиться, — сказав Самад, падаючи на них, — ми ще зустрінемося в Англії, правда?

— Звісно, — відповів Арчі, намагаючись уявити, як вони з Самадом прогулюються уздовж брайтонського пірса.

— Ти незвичайний англієць, сапере Джонс, я вважаю тебе своїм другом.

Арчі не був певен, чи є йому другом Самад, проте на такий вияв почуттів відповів широкою усмішкою.

— Побачиш, я і моя дружина запросимо тебе на обід десь у році так 75-му, коли ми обоє вже будемо пузатими дядьками і сидітимемо на купах грошей. Якось ми точно зустрінемося.

Арчі, котрому завжди не йшла іноземна їжа, лише слабко всміхнувся.

— Ми все життя залишатимемося друзями!

Арчі облишив Самада, витягнув і собі матрац й наготувався заснути.

— Добраніч, друже, — сказав Самад спокійним, вдоволеним голосом.

Вранці у село приїхав справжній цирк. Прокинувшись від вигуків і реготу, Самад швиденько вскочив в уніформу і схопився здоровою рукою за пістолет. Вийшов на просочене сонцем подвір’я і побачив російських солдатів у їхніх зеленавих гімнастерках; вони грали в чехарду, стріляли по бляшанках на головах одне в одного і кидали ножі у виставлені на паличках картоплини з примальованими до кожної з них вузькими чорними вусами. Виснажений таким відкриттям, Самад рухнув на сходи, зітхнув і, обхопивши коліна руками, підставив обличчя сонячному теплу. За секунду з їхньої схованки вигулькнув напіводягнутий Арчі й, не довго думаючи, вистрелив у повітря, щоби налякати уявного ворога. Проте цирк на подвір’ї й далі тривав — на них ніхто не звернув уваги. Самад посмикав Арчі за холошу штанів і жестом запросив сісти поруч.

— Що тут діється? — вимагав відповіді Арчі, протираючи очі.

— Нічого. Тут абсолютно нічого не відбувається. Фактично, все уже відбулося.

— Але ці люди, вони можуть бути…

— Подивись на картоплини, Джонсе.

Арчі глянув на нього широко вибалушеними очима:

— При чому тут картоплини?

— Це не картоплини, а гітлерівські голови, мій друже. Овочеві диктатори. Екс-диктатори, — він ткнув у одну із проколотих картоплин паличкою, — бачиш ці вузенькі вуса? Все закінчилося, Джонсе. Хтось усе закінчив замість нас.

Арчі взяв картоплину в руки.

— Це як чекати на автобус, Джонсе. Ми пропустили всю цю довбану війну.

Арчі гукнув до худющого росіянина, котрий саме намірився пронизати гітлерівську картоплину:

— Говорите англійською? Як давно все це закінчилося?

— Війна? — засміявся той, не вірячи своїм вухам. — Уже два тижні минуло, товаришу! Якщо маєте бажання ще постріляти, їдьте в Японію!

— Ніби пропустили автобус, — повторював, трясучи головою, Самад. У ньому розросталася велика злість, жовч підступала до горла. Ця війна могла дати йому нагоду. Він сподівався повернутися додому, вкритим славою, в’їхати в Делі тріумфатором. Коли йому ще випаде такий шанс? Усі знали, що війни, такої, як ця, напевне більше й не трапиться. Солдат, котрий говорив з Арчі, прогулювався подвір’ям. На ньому була літня російська форма: тонка матерія, трохи завелика гімнастерка з високим коміром, пілотка; міцний поперек стиснутий ременем, бляха якого виблискувала на сонці й сліпила Арчі зайчиками. Коли засліплення минуло, Арчі перевів погляд на кругле відкрите обличчя, побачив, що у солдата косує ліве око, а волосся кольору піску стирчить з-під пілотки абияк, навсібіч. Він був майже досконалим втіленням сонячного ранку, говорив англійською вільно, проте з американським акцентом, через що його мова шуміла в Арчі у вухах, немов