Читати книгу - "До зір крізь терня, або хочу бути редактором"

його частіше вживаємо там, де росіянин скаже норовить: слово це – воліти. Грінченко пояснює його як хотіти, бажати. А воно ж має ще й значення визнавати за краще. Може воно часом значити пнутися (норовити). Що, як сказати: “…люди й воліють скинути цей тягар…”. Звучить гірше? ДО СТАМБУЛА чи ДО СТАМБУЛУ?

Кастратори нашої мови позбавили нас питомих закінчень родового відмінку для іноземних міст: замість до Риму, до Парижу, до Стамбулу, нас змушено казати до Рима, до Парижа, до Стамбула. В історичному романі та ще й у незалежній Україні, де нема правописного КҐБ, автор цілком має право вживати природніх українських закінчень у згаданих словах. Дивіться, яка єзуїтщина: “…голова завойовника БелградА й РодосУ… помандрувала до СтамбулА…”. Це так ми маємо ламати язик, замість сказати: “…голова завойовника Белграду й РодосУ… помандрувала до Стамбулу…”. На ділі ж кажуть навпаки: БелградА, РодосА, СтамбулА, бо хто ж це буде у процесі мовлення доглупуватись, де – А, а де – У? Кастратори знали, що робили: нищили мову.

И ПАЧЕ СНЕГА УБЕЛЮСЯ чи И ПАЧЕ СНІГА УБІЛЮСЯ?

Ідеться про старослов’янський текст. У словах снЕга та убЕлюся замість Е у старослов’янському тексті стояла буква е (ЯТЬ). Цю літеру українці вимовляли як І. Така вимова існувала в наших церквах до 1709 року, коли цар Петро заборонив її (щоб не було разлічія). У Галичині й досі у церквах, де служать по-старослов’янському, вимовляють е (ЯТЬ) як І. І це єдино правильна українська вимова старослов’янщини. У XVI столітті в Україні могла бути тільки така вимова. Большевицьке мовне КҐБ взяло на озброєння указ Петра І, і змушувало читати й вимовляти е (ЯТЬ) як Є. Але це суперечить правді історії та українській традиції. Зрозуміло, що в часи “дружби народів” П. Загребельний не міг змінити цього мрякобісся. Але у виданні 2005 року – така транскрипція – це анахронізм.

ВІДЦУРАТИСЯ ВІД кого ЧИ ВІДЦУРАТИСЯ кого?

У Номиса читаємо: “Коли б пан за плуга взявся, то й світа б відцурався”. А ось наш автор: “…султан Селім назавжди відцурався від неї…”. Чи треба тут від? Це наслідування форми отрекаться от чего, а ми ж кажемо зрікатися й цуратися чого без ніякого від.

УПОДІБНИТИСЯ кому чи уподібнитися до кого?

Тому що ми кажемо подібний до кого, а не кому, то й уподібнюємось до кого, а не кому: “…тільки… весною… уподібнювалась до справжньої річки…” (С. Добровольський). Імперія ж робила все, щоб ми відбігали свого й хапали чуже. Тим і Роксолана “…ніколи не уподібниться… звіру…” (П. Загребельний).

ПРАГНУТИ ДО чого чи ПРАГНУТИ чого?

“Всі покою щиро прагнуть” – писав не хто, а І. Мазепа. Але Мазепу прокляли, його мову спаплюжили і змусили нас прагнути до ковбаси. Один тільки мій – не Ярема – ні, а М. Рильський, хоч і похилився, а писав: “Нова доба нового прагне слова”: прагне чого. Писемну ж братію гнули, гнули і таки навчили прагнути до чого, тобто стремиться к чему. Чи ж могли письменники іти проти течії?

СТЕЖИТИ ЗА ким чи СТЕЖИТИ кого?

Сьогодні майже годі довести, що нам властиво казати стежити кого, а не за ким, аж так поширилася форма із за в нашому мовному просторі. Але у творі про XVI століття цілком доречно вживати саме питомі українські форми. М. Вороний: “Я стежу творчости закони…”: стежу що. І той же Рильський: “Зайців даремно цілий день я стежив…”. Лукавить СУМ, кваліфікуючи такий вжиток як мисливський. Це питомий український вжиток. Наш же автор пише: “Місяці… витратив… на… стеження за тим…”. Тут було б на місці: “…на… стеження того…”.

ЗІБРАННЯ чи ЗБІРКА? ЗІБРАННЯ чи ЗБОРИ?

“[Султан] звелів спалити… зібрання… музичних інструментів…” – тут зібрання варто замінити на збірка. А в тексті “…як потрапив цей… черевань у шановне зібрання… дивану” зібрання – це збори. Творці койне воліли, щоб скрізь було собрание.

* * *

Чи є користь і кому з такого віртуального редагування? Романіст же й гадки не має, що його хтось отак з доброго дива редагує. Коли авторові “Роксолани” ці зауваги, як той каже, до лампочки, то читачам “До зір крізь терня” вони можуть стати у пригоді. Якась користь комусь то буде. І не так від беззастережного дотримання редакторських зауваг, як від заявки на дискусію. У дискусії ж народжується істина. А раз так, то хай живе дискусія!

34. НА ПЕРЕПРАВІ КОНЕЙ НЕ МІНЯЮТЬ

Ми перетрясли “Роксолану” Загребельного. То й що ж? На ній і обмежитись? Таж романіст ісписав паперу, майже як Л. Толстой! Для пильного редактора там поживи й поживи! Тому не варто спускати цього автора з ока. Перетрусімо ще й роман “Диво”, поділивши цей трус на дві бесіди: одну – за здоров’я, а другу – за упокій.

СТОРОПІЛИЙ чи ЗНЕТЯМЛЕНИЙ?

Письменник є заразом і мовотворець: він добирає з мовної скарбниці найкращі зразки та й додає щось і від себе. Дехто робить це без душі, і така лексика відгонить штучністю. Наш же автор творить лексику там, де є потреба якнайточніше висловити думку. Така лексика має нахил улитися в мовну стихію. Слово знетямитися – автору дуже з руки і він часто його вживає. Чому? Бо від нього легко творити похідні форми: знетямлений,