Читати книгу - "Бомбардир"

Востаннє я бачив його на шкільному випускному, і відтоді хлопець помітно змінився. Трохи витягся, плечі поширшали – мабуть, відвідує тренажерний зал; на щоках – здоровий рум’янець, але відразу видно, що він ще й не починав регулярно голитися. Тепла усмішка, в усьому відчувається спокійна ґрунтовність. Але на Софію він дивився точно так само, як у четвертому класі,– з обожненням. Інша річ, що з такими залицяльниками дівчатам на кшталт моєї дочки вже за годину стає безнадійно нудно.

– Олексію Петровичу, радий вас бачити! – Він міцно потис мою руку.

– Взаємно, Олегу! Сідай…

– Соню, маєш класний вигляд…– Він одразу зніяковів.

– Мерсі ґран.– Вона самовдоволено всміхнулася.– Перекусиш? Ні? Тоді до справи. Татові треба з тобою про дещо переговорити…

– Викладайте, Олексію Петровичу!

Я зам’явся:

– Питання, звичайно, делікатне, але… Власне, мова про твого батька. Мені необхідна його допомога.

– Думаю, він вам не відмовить. Тим більше що часу в нього тепер – вагон. Півроку вже на пенсії.

– Це саме стосується його роботи…

– І в чому проблема?

– Мене цікавлять обставини загибелі однієї людини. Такий собі Станіслав Бондар, йому було всього двадцять два. Сталося це в Києві чотири роки тому. І ще одна важлива річ: мені потрібно з’ясувати, чи пов’язаний якимось чином із цією трагедією такий собі Сергій Гайдук.

Я був майже впевнений, що обидва цих імені ні про що не говорять Олегові. Футбол його ніколи не цікавив. Проте він записав їх у нотатник свого планшета, усміхнувся: «Зробимо!» – і зараз же повернувся до Софії, втративши до мене інтерес.

– Соню, є ідея! Як ти дивишся на…

Кінця фрази я не почув. Підвівся з-за столу, розплатився з офіціантом і на прощання цьомкнув мою дівку в маківку. Та невдоволено завовтузилася, фальшиво здивувалася моєму стрімкому від’їзду й у тисячний раз пообіцяла телефонувати регулярно.

Наступного дня о дев’ятій ранку мене розбудив дзвінок мобільного. Номер не визначався – взагалі.

Я прийняв виклик.

– Олексій Петрович? – поцікавився незнайомий голос.

– Звечора наче був ним,– спросоння огризнувся я.

– Це Яневський, батько Олега.

Сон мій миттю зник, я підхопився й сів на ліжку:

– Добрий день, радий вашому дзвінку!

– Ви не могли б хвилин через п’ять спуститися до під’їду?!

– Безумовно… Продиктувати адресу?

– Я в курсі, вже під’їжджаю…

Я блискавично натягнув першу-ліпшу одежину й вилетів на вулицю. Майже одночасно зі мною до під’їзду безгучно підкотив величезний, як океанська яхта, матово-чорний джип. Двічі блимнули фари. Крізь лобове скло я помітив, що в салоні тільки водій,– і відразу плавно відчинилися праві дверцята. Секунду повагавшись, я заліз на пасажирське сидіння.

За кермом, відкинувшись на підголівник, сидів міцний добродій у костюмі без краватки. Владний погляд, до блиску виголене обличчя без найменшого виразу.

– Олексій Петрович? – повторив він глухуватим, негучним голосом, немов від мене очікувалися свідчення під протокол.

– Так точно. Перепрошую, не знаю вашого імені та по батькові. Хоч наші діти й навчалися в одному класі, нам з вами якось не випадало перетинатися.

– Сином займалася дружина,– з тими ж інтонаціями промовив він і раптом усміхнувся, відразу помолодшавши.– З вашого дозволу – Олександр Миколайович.

Ми потисли один одному руки, і він мовив далі:

– Олег до вас завжди ставився з величезною повагою. Як до людини й журналіста.

– Ваш син – чудовий хлопець. Він мені ще малим подобався. Але, гадаю, справа тут зовсім не в мені, а в моїй дочці.

– Без п’яти хвилин родичі, еге?

– Навряд чи,– засумнівався я.– Я ж бо її характер знаю. Хоча – все на небесах вирішується…

Яневський знов усміхнувся, миттю змахнув усмішку й без жодного переходу мовив:

– Син переказав мені ваше прохання. Готуєте матеріал для журналу?

– Боже борони. Суто особистий інтерес. Стас Бондар і все, що з ним сталося, для мене на другому плані. Головне тут…

– Сергій Гайдук?

Я здивувався, але відразу зрозумів, що сам назвав це ім’я в розмові з Олегом.

– Я зв’язався з тими, хто займався тоді цією справою,– вів далі він.– Деякою інформацією вони поділилися.

– Сподіваюся, це було не надто складно?

– Не проблема.– Мені вчулась іронія в його тоні.– Але оскільки це матеріали слідства, розголошення їх усе ще небажане. Ви можете це гарантувати?

Я ще раз запевнив співрозмовника, що про публікацію нема й мови.

– Тоді про фактичний бік справи.– Яневський розвернувся й узяв із заднього сидіння пластикову папку. Кілька аркушів роздруків лягли на торпедо.– Станіслав Бондар, 1990 року народження, мешкав у Києві. Місце постійної реєстрації – селище міського типу Магдалинівка в Дніпропетровській області. Футболіст, виступав за молодіжну команду київського «Арсеналу», винаймав квартиру в будинку на вулиці Мишуги, де мешкав разом із цивільною дружиною, Цвіркуновою Олександрою, того ж року народження. Не притягувався, але двічі побував у ситуаціях, коли проти нього були свідчення щодо зберігання й уживання марихуани. Однак в обох випадках до офіційного обвинувачення не дійшло… У матеріалах, які мені надали, є й неофіційні позначки, про них я повідомлю вас пізніше. Станіслав Бондар загинув чотири роки тому, 19 квітня,– випав з вікна орендованої ним квартири під час святкування дня народження його близького друга, Гайдука Сергія Олексійовича, того ж, 1990, року народження. Експертиза зафіксувала 2,4 проміле алкоголю в крові загиблого. Іншими словами, він був геть п’яний…

Яневський витримав паузу, зазирнув у роздрук.

– Далі. У вечірці брали участь восьмеро людей. Троє дівчат, у тому числі співмешканка Бондаря, і п’ятеро молодих чоловіків. Опергрупі, що прибула на виклик, важко було домогтися від них свідчень – стрес, алкоголь і не тільки алкоголь… Цвіркунова була у вкрай важкому стані: ридала, непритомніла, довелося викликати швидку. Прийшовши до тями, вона стала кричати, що у страшному випадку винний Гайдук, і кидатися на нього з кулаками. Їй зробили ще одну ін’єкцію транквілізаторів. На запитання оперативника, чи впевнена вона, що Гайдук має стосунок до загибелі її співмешканця і чи бачила вона це на власні очі, прямої відповіді не отримано. Незабаром у квартирі з’явився громадянин Черниш, що назвався спортивним агентом, разом із ним прибув адвокат – він і представляв інтереси Гайдука під час слідчих дій… Ви знайомі з цим Чернишем, Олексію Петровичу?

Я мовчки кивнув.

– Тоді поцікавтеся в нього, яким чином їм удалося розв’язати цю проблему…

Я наочно уявив, як би повівся Сергіїв агент, коли б я поставив йому це питання. І вирішив, що ліпше промовчати. Яневський повів далі – ще сухіше, немов ішлося про банальну кишенькову крадіжку:

– Усі учасники вечірки неодноразово були запрошені до прокуратури, охоче давали свідчення й