Читати книгу - "Посмертні записки Браса Кубаса"

— Проте у ваших руках зробити так, щоби побачити ще багато таких банкнот своїми.

— Невже? — сказав він, натякаючи на мене.

— Якщо будете працювати, — сказав я.

Він зневажливо відмахнувся, кілька секунд мовчав, потім відказав, що він, в прямому сенсі цього слова, не збирається працювати. Мені було так гидко від його нікчемності, комічної і сумної водночас, що мені хотілося вже попрощатися з ним.

— Стривай, не йди, я хочу тобі викласти мою філософію злиднів, — сказав він, стоячи переді мною, широко розставивши ноги.

Я боявся, що нещасне створіння було хворим, і хотів відсахнутися від нього, проте він схопив мене за зап’ястя і кілька секунд пильно дивився на діамант, що був у персні в мене на пальці. Я відчув у його руці тремтіння пожадливості, просто сверблячку отримати його у власність.

— Чудовий камінь! — вигукнув він.

Потім він став ходити навколо мене, пильно мене оглядаючи.

— Ви піклуєтесь про себе, — сказав він. — Коштовності, вишуканий одяг, елегантний і... Порівняйте оці черевики і мої — бачите, яка різниця! Ще б пак! Я ж вам кажу, що ви слідкуєте за собою. А дівчата? Як там у вас справи з цим? Ви одружені?

— Ні...

— І я ні...

— Я живу на вулиці...

— Я не хочу знати, де саме ви живете, — перебив мене Кінкас Борба. — Якщо ми з вами коли-небудь і зустрінемось, то дайте мені ще одну банкноту у 5 тисяч рейсів. Та додому до вас за нею я не піду. Це свого роду мій гонор... А тепер прощавайте, я бачу, що вам уже не терпиться.

— Прощавайте!

— І ще раз дякую. Дозвольте мені вам подякувати дещо тісніше, — і промовляючи ці слова, він обійняв мене з такою силою, що я не зміг уникнути його. Врешті-решт ми попрощалися, і я швидко пішов у пожмаканій ним сорочці — сердитий і сумний. Тепер у мені вже переважала не симпатія до нього, а інші відчуття. Я хотів побачити в ньому гідність у злиднях. Однак при всьому тому я не міг не порівнювати теперішнього Борбу з колишнім, не міг не шкодувати з цього приводу і не бачити тої прірви, що відділяє надії минулого і реальність теперішнього.

— А тепер прощавайте, час обідати, — сказав мій однокашник.

Я засунув руку в кишеню жилета й відчув, що годинника немає. Останнє розчарування! Борба поцупив у мене годинника.

За обідом мені було сумно. Я переживав не через вкрадений годинник, а через того, хто це вчинив. У мене виринали з пам’яті картинки з минулого, і знову порівняння, і висновок з цього... Від самого початку, коли я схилився над супом, у мені почала розкриватися ота жовта хвороблива квітка з розділу XXV. Тож я швидко пообідав і стрімко попрямував у дім Віржилії. Віржилія — то сьогодення, я хотів у ньому сховатися, щоби втекти від гнітючості минулого, бо зустріч з Кінкасом Борбою повертала мій погляд у минуле, котре було таким же справжнім, але то було зруйноване минуле — гидке, злиденне і злодійське.

Я вийшов з дому, але було ще рано. Я знову став думати про Кінкаса Борбу, і тоді мені захотілось знову повернутися на бульвар Публіку — може, я його там-таки знайду; думка про те, щоб відновити його особистість, засіла в мені як сильна потреба. Я пішов, проте Кінкаса там уже не було. Я запитав про нього у поліцейського і він мені сказав, що час від часу той «тип» дійсно приходив туди.

— О котрій годині?

— Коли як.

Отож не було неможливим зустріти його іншим разом. Я сам собі пообіцяв навідуватися туди час від часу. Потреба повернути його до нормального життя, переконати стати до праці, щоб він таки став поважати себе, переповнювала моє серце. Я починав відчувати добро, відчув підйом від мого захоплення ближнім... В цей час уже вечоріло, і я пішов до Віржилії.

Я пішов до Віржилії і швидко забув про Кінкаса Борбу. Бо саме Віржилія була подушкою моєї душі, подушкою м’якою, теплою і духмяною, загорнутою в батист і чари. Саме там моя душа зазвичай виливала всі свої враження, а також і всі прикрості і навіть болючі моменти. І якщо добре подумати, хіба у Віржилії було інше призначення? Такого не могло бути. П’яти хвилин вистачило, щоб забути про Кінкаса Борбу, п’яти хвилин взаємного споглядання, тримання один одного за руки, п’яти хвилин і одного поцілунку. І ось уже спогад про Кінкаса Борбу полетів собі геть... Виразки на тілі інших, мотлох минулого — хіба мене чіпає усе те, що комусь болить, якщо у мене є малесенька чарівна подушка, щоб лягти, заплющити очі і спати.

Але ж! Не завжди ж спати! Через три тижні, коли я прийшов до Віржилії, — була десь четверта година по полудню — я застав її сумною і пригніченою. Вона не хотіла мені говорити в чому справа, та оскільки я наполягав, вона сказала:

— Видно, Даміау щось підозрює. Я стала помічати деякі дивні речі в його поведінці... Я не знаю. Він ставиться до мене, без сумніву, добре, та його погляд мене лякає. Я стала погано спати, навіть сьогодні вночі проснулась геть нажахана. Мені приснилося, що він збирається мене вбити. Можливо, це тільки мої припущення, вигадки, проте у мене таке відчуття, що він мені перестав довіряти...

Я її заспокоював як