Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90"

поставив запитання, яке трохи вразило його: “Ваші герої суціль нещасні, долі їхні — трагічні, — писав француз. — Чи не здається Вам, що Ви певною мірою жорстокі до них?” Він тоді відповів читачу великим листом. Спочатку зауважив, що не збирається виправдовуватись, а потім на двох сторінках доводив: письменника насамперед цікавить правда життя, жорстоким і немилосердним є саме життя, а не людина, яка його змалювала. “Я можу трохи прикрасити героя, — писав він, — бо люблю й жалію людей. Однак прикрашати життя не посмію навіть із найблагородніших міркувань. Ніколи! Інакше одна неправда спричинить іншу, й брехня стане нескінченною, як дощ у Макондо”.

— Тобі дзвонять, — урвала його думки дружина. Він підхопився так рвучко, що перекинув” легкий” плетений стілець.

Габрієль ніколи не чув цього голосу; однак якимось дивом упізнав його й похолов: у романі саме Бабілонья завершував житаєвитй цикл Макондо.

— Добридень, Ауреліано, — сказав він, і голос його здригнувся. — Як маєтесь?

Він прислухався й, затинаючись, здавленим голосом запитав:

— Що з тобою? Ти плачеш?

— Тут усе руйнується, батьку, — ледь чутний голос Ауреліано переривали ридання. — Я за крок від загибелі. Батьку, де мені взяти ланцюг, щоб прикувати серце?

— Це не вітер так гуде? Буревій уже був? — Габрієль затамував подих, чекаючи на відповідь.

— Все змішалося, батьку. Буревіїв цим літом було вже три — вони зруйнували половину Макондо. Всі мої друзі поїхали світ за очі. Та не це страшно, батьку. — В голосі Ауреліано вчувався розпач. — Повернувся Гастон!

— Як?! — здивувався письменник. — Адже він залишився в Брюсселі! Так у книжці.

— Ні, й ще раз ні! — з відчаєм вигукнув Ауреліано. — Він пробув там тиждень і повернувся. Що робити? Я не можу без Амаранти Урсули. Ти ж знаєш про це, батьку. Все повинно бути інакше. Краще ми з нею загинемо, ніж жити одне без одного.

“Реальність справжнього Макондо не адекватна сюжетові мого роману”, -чи то з гіркотою, чи то з полегкістю подумав письменник й запитав:

— І що Гастон?

— Він побив Амаранту й погрожує зарізати мене. Гастон несамовитий од люті. Не знаю, як він пронюхаа, може, прочитав твою книжку, але він довідався, що ми кохали один одного.

— Чим же зарадити тобі, синку? — останнє слово вихопилось мимоволі, й Габрієль міцніше стиснув телефонну трубку.

— Не знаю, — Ауреліано схлипнув. — Нехай усе буде так, як ти задумав. Адже ти— наш спільний батько. Зроби що-небудь!

— Хлопчику мій, життя є життя, — мовив письменник, відчуваючи в грудях страшенну порожнечу й утому. — Воно надто сильне, щоб підкоритись книжці.

— Але я загину без Амаранти. Мені ввижаються її любощі з Гастоном… Ночами я не можу склепити повік, від спогадів у мене зупиняється серце.

— Повернення Гастона, можливо, нічого вже не дасть, — обережно сказав письменник, міркуючи, як може змінитися вигаданий ним сюжет. — Якщо у вас народиться дитина…

— Ні, ні! — раптом вигукнув Ауреліано. — Я геть збожеволів од кохання й наговорив тобі казна-що. Я не хочу, щоб Амаранта померла, як у твоїй книзі. Хай уже краще живе з Гастоном.

— Ти заплутався в своїх бажаннях. — У Габрієля від хвилювання заболіло серце. — Я не можу змінити хід життя. Воно сильніше за нас.

— Дай мені пораду, батьку, — попросив Ауреліано. — Нічого не роби, не переписуй наше життя, тільки скажи: як мені бути далі?

— Не знаю, — тихо відповів письменник. — Поради ще нікого на світі не зробили щасливішим. Я вже нікому з вас нічим не зможу допомогти, синку. Запам’ятай це і перекажи іншим. Ви вийшли за межі сюжету, і я вам більше не… батько. У реальному житті я нічим не володію.

Він обережно поклав трубку й попрямував до домашньої аптечки, щоб ковтнути заспокійливу пілюлю.

— Ти сьогодні чомусь блідий, — зауважила під час вечері дружина.

Габрієль, згоджуючись, кивнув, проте вираз його обличчя лишався відсутнім. Дружина сказала ще щось. Поринувши в свої невеселі думки, він знову кивнув, однак невлад.

— Ти геть не чуєш, що тобі говорять, — докорила дружина. — Півгодини тому до нас у сад забралась якась жінка. Мулатка. Вона заглядала у вікна й налякала нашого хлопчика.

— Треба було покликати мене. — Габрієль стенув плечима й став задумливо чистити банан.

— Він закричав — і жінка втекла, — пояснила дружина.

— Тоді й говорити нема про що.

Габрієлю хотілось одного: щоб швидше збіг цей душний вечір, який обіцяв грозу, щоб ніч уклала його рідню у ліжка, й він, нарешті, зміг би побути на самоті. Треба все обміркувати, зважити. Радувало, що особливого шуму поява Макондо не викликала. Кількох репортерів, звичайно, довелося спровадити, та звістка про диво не стала сенсацією. Чому — сказати важко. Певно, професор має рацію: ми втрачаємо так багато, ми такі байдужі, що відкриття крихітного містечка, нехай і народженого незвичайно, фантастично — вибухом людської уяви, нікого особливо не схвилювало. Є й інше пояснення: своїм мовчанням та делікатністю люди дають зрозуміти — все це його особиста справа.

Габрієль вийшов у сад і блукав там, локи в будинку не згасли вогні. Теплий дощик пасував його настрою. Тільки повернувшись у дім, він помітив, що волосся його намокло, а сорочка прилипла до тіла. Відволожились навіть цигарки. Габрієль хотів лише припалити, а потім постояти на ґанку, послухати шепіт дощу, котрий заспокоює краще за будь-які ліки. Тому двері у передпокій він залишив відчиненими.

Нараз щось шелеснуло за його спиною, заколивалося повітря. Габрієль обернувся.

У дверях стояла молода жінка в квітчастому шовковому платті. Вона, вочевидь, теж довго блукала під дощем: чорне волосся її волого блищало, плаття, вдягнуте на голе тіло, обліпило всі явні й потаємні вигини. В обличчі жінки, її манері триматися дивовижним чином поєднувалися чистота й досвідченість у найбільш зухвалих таємницях кохання.

“Вони вирішили, що телефон не замінить живого спілкування, й послали до мене цю босоногу красуню”, — з гіркою іронією подумав письменник.

— Це ти ввечері заглядала у вікна? — запитав він.

— Вибач, — сказала жінка, і голос її був обіцянкою раю. — Я не хотіла налякати твого хлопчика. Я шукала тебе.

Вона переступила з ноги на ногу, й темні вістря грудей, котрі проглядались крізь мокрий шовк, колихнулися.

— Тебе послали… — почав було Габрієль, однак непрохана гостя презирливо пирхнула:

— Хотіла б я бачити того безумця, котрий узявся б командувати мною.

— Ерендіра! Простодушна Ерендіра! — вигукнув письменник.

Він ступив назустріч жінці, притиснув до себе, мов доньку, котру не бачив багато років. Ерендіра стала обсипати його поцілунками, в яких — Габрієль відчув це-не було й натяку на дочірні почуття. Він вивільнився з її обіймів, розгублено відступив.

Із сумочки, що висковзнула з її рук і впала