Читати книгу - "Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна"

дерев’яні фігурки риб, птахів, оленів, різні містичні знаки. Стрясаючи круглим плоским барабаном, шаман пройшовся широкими кроками. Усередині барабану калатали дзвіночки. Іданфірс зі своєю прудконогою кобилою поступився. За ним відійшли й інші вершники. Утворився майданчик. Шаман ходив колами і все калатав. Нарешті звів руки до неба, тонким голосом завів:

— О, Табіті, старша богине, покровителько домашнього затишку сколота і вогню. Благослови Гойтасира, бога світла, взяти під опіку військо сколотів і привести його до перемоги. О, Аресе, великий боже війни! Раніше ти чув мої волання і виконував мої просьби! Почуй і зараз мене! Благослови Скіфа на битву з Персом! Хай Скіф переможе Перса! Хай гострі мечі Скіфа вимокнуть у крові ворога! Одягни, Аресе, золоті обладунки, сідай у золоту колісницю і веди Скіфа на Перса. О, Військовий! Скіф палко обіцяє пролити кров Перса у твою честь.

— Обіцяємо! Обіцяємо! — відгукнувся натовп.

Шаман завів ще гучніше:

— Агов, Аресе! Чи почув наші волання? У знак прихильності до нас, пришли свого вісника! Хай він стане першою жертвою тобі, о, Войовничий!

Натовп зойкнув: на майданчик, де камлав шаман, забіг молодий заєць.

Тварина, що присіла, витріщала оченята на оторопілих бороданів.

— Арес почув сколотів! Арес подав сколотам знак! — вигукували вояки.

Ті вигуки котилися хвилями й добігли до найвіддаленіших рубежів поля, зайнятих скіфськими царствами.

— Безстрашні воїни! Слухайте мій наказ, — обізвався Іданфірс.

Скіфи стихли, стримуючи коней, щоб не хропли.

— У зайця гострим не влучати. Не ранити його і не вбивати. Руками, голими руками його ловіть. Тварина для жертви богу повинна бути цілою і неушкодженою. Я сам зайця підкину. Еніалій,[45] захисник і покровитель сколотів, жадає прийняти красиво першу жертву.

Хтось свиснув — лови почалися. Заєць кружляв на місці, плигаючи то в один, то в інший бік. Вояки, перегнуті в стані, з широко розкинутими руками, переслідували його. Чоловіки штовхали один одного, стукались лобами, свистіли, улюлюкали. Дивина — тваринка вислизала з-під сотні ніг, взутих у м’які без підборів шкіряні черевики. Тоді вже в іншому місці зчинявся шум. Натовп гвалтував, улюлюкав.

Погоня розігріла мисливський азарт вояків такою мірою, що вони на часину забули, куди прибули і задля чого. Донедавна похмурі й зосереджені, зараз щиросердо реготали. Жартували, тішились. Так радіє дитина несподіваній іграшці. Як же він вправно проскакував між їхніми ногами! Як вправно лавірував поміж усіма! А ще кусав, коли смикали його за вуха. Дряпав, коли хапали за лапи. Гуртом підхвалювали рудого: «Ай же мастак! Справжній посланець неба».

Скіфи полюбили зайця, тому не поспішали обірвати йому життя. Однаково не уникне розправи. Ще б пак! Ловити небесного посланця їм випало вперше.

…Початок бою затягувався. Дарій звів до неба очі. Опустив долі й знову звів. Йому здалося, що божественне око регоче у блаватних хвилях. Дарій озирався, прислухався… Щебетали жайворонки, співали цвіркуни, виблискувала коштовностями роса на траві й смарагдових деревцях полину. А так не повинно бути. У день вирішальної битви природа повинна завмерти, мовбито сумувати перед неминучими людськими втратами. У каламутному небі має кружляти вороння і тривожно каркати. Невже боги на боці проклятого Скіфа? Чого він шумить, гвалтує? Здаля видно: верхівці кружляють, піші бігають поміж кінними, ніби грають у квача… І уся ватага шалено галасує.

— Чому шумить, гвалтує противник?

Питання Дарія передавалося від вуха до вуха. Через хвилину проводир військ доповідав головнокомандуючому:

— Противник ловить зайця, святий повелителю.

— Що? Що? Що? Що?

Дарій щокав, як заведений механізм, і не міг зупинитися.

— Присягаюся своїм мечем і знаменами нашого війська, повелителю. І не так ловить, як переслідує тварину. Зловить — і відпустить. І знову ганяється за ним, — ніби виправдовувався проводир.

Темні, мигдалевидні очі царя царів зупинилися. Про себе Псталпс відмітив, що вони біліють, наливаються оловом. Дарій тихо, але з притиском наказав:

— Завертайте війська. Відходимо.

— Звідки сонце зійшло?[46] — мимоволі скрикнув Псталпс.

Дарій похмуро пояснив:

— Скіф демонструє зневагу до мене. Скіф не гідний мене, Перса Дарія, царя Азійського континенту, супротивник.

Псталпс подав знак старшому сурмачеві, щоб зіграв сигнал відступу. Колони розвертались і покидали поле брані, яка не відбулася. За час існування Мідо-Перської імперії жоден ворог у вирішальну годину не вів себе так розкуто і зухвало, як Скіф.

А тим часом скопище вояків вирувало, немовбито на ярмарку. Захоплені ловами, скіфи не помітили на полі майбутнього бою змін. Ось мисливський азарт сягнув апогею — посланця неба спіймав Скіфабр. Ратевода міцно тримав за вуха тваринку, що виверталася і відчайдушно била лапами. Іданфірс, перш ніж взяти зайця, висмикнув із його брови найдовшу шерстинку. Сильно подув на неї.

Гнучкою павутинкою літала шерстинка над збудженими чоловіками. Скіфи свято вірили в те, що в шерстинку вселився дух Ареса. Бог війни наразі витає над їхнім військом, даруючи кожному воїну силу і відвагу. А ще благословляє до бою. Скіфи хапали ротами повітря й сильно дули знизу. Нехай шерстинка довше літає! І лише тоді. коли шерстинка зникла, скіфи дружно наставили вістря наточених списів. Разом прогорлали здравицю:

— Слава Аресу!

М’яко увійшли леза у кошлате тіло. Держаками заструмували червоні річечки. Вояки п’яніли й божеволіли від паху крові. Натхненно ревли:

— З нами Арес! Слава Аресу!

Аж раптом хтось уважний заволав:

— Хлопці, Перс накивав п’ятами.

А тут і вершники закричали:

— Тікає Перс!

— Слава богу Папаю, таки тікає! Злякався! — раділи на возах діди і рукавами витирали з червоних очей сльози.

Дружини, сестри і доньки скіфів, що ниділи на узвишші пагорба, зраділи переміні: підскакували й плескали в долоні. Піші не вірили вершникам. Бігли наперед, щоб переконатися у радісній звістці. Хтось запальний