Читати книгу - "Долина джерел"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Біг, і мені здавалося, що шлях назад довший від шляху сюди. Глиця стелилася під ногами, тихо й неохоче хрускотіла, аж доки я не втрапив у більшу ковдобину й не покотився клубком по тій-таки глиці. Десь поруч мав бути зарослий березою і вільхою ярок, навколо хиталася блідо-сріблиста мряка, повна диму й вологи; я важко хекав, і моє хекання відлунювало від соснових стовбурів. Йшов під пагорб, і земля хиталась у мене під ногами...
Степанюк все ще складав труби, піджачок його був кинутий на землю, а краватка, з якою не розлучався, маяла довкола шиї, як сріблистий вуж. Я підійшов до нього, й ми подивилися один на одного широко розплющеними очима...
— Слухай, — спитав я, — а ти вмієш водити машину?
Тоді я й зрозумів, що він як і я. Що він, хоч і скінчив технікум, так само зелений, як зелені оці шумливі й неспокійні сосни. Що ми з ним одна пара й однаково безсилі. Що ми, можливо, й зустрілись у цю хвилю, щоб отак порівнятися. Я зрозумів, що йому стільки ж років, як і мені, і що ми обоє маємо гладкі підборіддя, де росте тільки нікчемний пушок. У нас у голові однаково розуму, хоч у нього трохи більше знань. Але те знання зараз ні до чого. Зараз нам треба тільки одне: вміти сісти за кермо.
— Спущу вежу,— сказав я поспішливо, бо нам годі було отак стовбичити один супроти одного. Треба було діяти, щоб не розплакатися, як пацанам.
Вежа складалася з тихим вуркотом. Тоді вскочив у кабіну й Степанюк. Відтіснив мене, але машина не заводилася. Він вискочив із кабіни, маючи сріблястим вужем краватки, і за мить уже крутив ручку. Ми знову почули вертоліт — тепер нам не було до нього діла. Нас била лихоманка. Степанюк спинився (я бачив його крізь скло кабіни) і важко дихав. Я кинувся йому на допомогу. Але він знову закрутив ручку, і я побачив раптом хмари. Вони низько спустилися до землі і вже чесали соснові корони. Вертоліт десь був там, у тих хмарах, його рев трусив повітрям, але нагадував він радше муху, котра заплуталась у павутині, ніж машину. Хмари полетіли мов велетенські птахи. Махали крильми і бігли, наче втікали і від нас, і від заплутаного в них залізного мотиля, і від пожежі, яка все-таки була і ось-ось мала звалитися на нас вогнистим шквалом. Степанюк уже спазматично рвав і рвав ручку, аж доки машина не ожила. Вона дрібно затремтіла, і ми полегшено зітхнули. В Степанюка здригнулися вуста, а очі стали величезні й вологі.
— В кабіну!— хрипко гукнув він, і ми кинулись у кабіну, наче були на якихось чудних автомобільних змаганнях. Світився арматурний щиток, дрібно тремтіла ручка передач, і ми на мить завмерли, заворожені і цим світлом, і цим тремом. Були безсилі перед цією силою, але хотіли її здолати. Адже ми теж мали стати войовниками, хай без блискучих доспіхів, і, можливо це теж наше випробування, хоч радості від того мало.
— Їдемо?— криво всміхнувся я.
Степанюк не відповів, повернув ручку передач і натис на педаль гальма.
— Дави другу,— закричав я, і Степанюк натиснув на газ. Машину рвонуло, вона сильно затрусилася. Степанюк схопився за кермо, а нас почало кидати, наче втрапили ми між баюрин. Стало страшно — були ми все-таки зелені, зелені були в нас обличчя й очі. Ми позеленіли з натуги, намагаючись збагнути цей нехитрий механізм, котрий мав нам служити, але не хотів.
— Ручне гальмо!— нарешті здогадався я.
Степанюк спустив ручне гальмо, і машина поповзла, ламаючи килимець глиці. Ми наїхали на кілька малих деревець і підім’яли їх.
— Ха-ха-ха!— засміявся я, бо мені раптом відлягло від серця. Натомість сколихнула мене нестримна радість. Степанюк і собі всміхнувся краєчком рота — машина таки їхала!
Перед нами ліг жовтуватий простір, заповнений безконечними стовбурами, і ми рушили до дороги. Синьо плив сріблистий серпанок, дерева були як маревні тіні, терпло в роті, але це вже не вражало нас. Степанюк стис губи, його обличчя стало синювато-бліде, можливо, таке саме обличчя було і в мене, бо синювато-блідим було навколо нас усе: вечір і дим. Степанюк перемкнув швидкість, машину смикнуло, і вона пішла хуткіше; нарешті ми поїхали по схилу, і нас понесло: заціпеніли руки й ноги, все насувалося з жахкою навальністю; хотілося заплющитись, затулитися руками, і хай летить усе шкереберть, хай понесеться ця нестримна й незрозуміла машина, адже недаремно вигадали її люди,— вона-таки має їм служити, навіть таким зеленим, як ми...
Степанюк крутнув кермо і ледве вивернувся, щоб не врізатись у сосну. Це вже було останнє випробування, бо машина викотилася на дорогу,— Степанюк невміло розвернувся, толочачи придорожні кущі.
Ми зітхнули одночасно. Степанюк увімкнув фари, але світла було ще багато, і він вимкнув їх. Машина їхала порожньою дорогою, а я раптом відчув таку втому, наче подолав пішки сотню кілометрів.
Довкола вис сутінний і завмерлий ліс. Здавалося, пропав і вітер, і все оповилося тією-таки втомою; здавалося, вітер тільки й прийшов до нас, щоб налякати і щоб пустилися ми в цю мандрівку. Стояли стовбури дерев, за кожним ховалося по гнідому бику, але очі їхні вже не були палючі — вони втомилися також. Здавалося, заколола мені в руку щетина, коли я провів себе по лиці, і я подумав: сьогодні обов’язково треба поголитися. Звів погляд на товариша — в нього обличчя теж було заросле густою темною щетиною...
...Лоб мій мережився зморшками так само, як і лоб мого товариша, і ми їхали оце лісовою дорогою в якійсь справі; кермо звично лежало в Степанюкових руках, і ми, сміючись, згадали оту маленьку дивну пригоду з тією пожежею і те, як ми з ним тікали, наче навіжені, ледве не розбивши машину і себе. Степанюк попихкував цигаркою, і дим вивіювавсь у вікно з приспущеною шибкою; ми на мить змовкли: все-таки те, що сталося тоді, не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Долина джерел», після закриття браузера.