Читати книгу - "Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)"

Своєю чергою, влада відчуває постійну незгоду. На мурах Будапешта є грубо зроблені написи: «Прихований контрреволюціонере, бійся народної влади». Інші в жовтневій катастрофі звинувачують Імре Надя. Це офіційна нав’язлива ідея. Поки Імре Надь перебуває у вимушеному вигнанні в Румунії, уряд Кадара обмальовує стіни, видає брошури і організовує проти нього маніфестації. Однак всі люди, з якими нам вдалося поговорити — робітники, службовці, студенти і навіть деякі комуністи — чекають повернення Надя. Надвечір, обійшовши все місто, я опинився на Дунаї, перед руїнами моста Ержебет, підірваного німцями. Там був пам’ятник поетові Петефі, який від університету відділяла невеличка площа, повна квітів. Десять місяців перед цим, 28 жовтня, група студентів перетнула цю площу, на повен голос вимагаючи виведення радянських військ. Один з них виліз на пам’ятник з угорським прапором і дві години виголошував промову. Коли він спустився, увесь проспект був заповнений мешканцями Будапешта, чоловіками і жінками, які співали гімн поета Петефі під деревами, з яких осінь обірвала листя. Так почалося повстання.

За кілометр від острова Маргарита, нижче по Дунаю, є густонаселений пролетарський район, де будапештські робітники живуть і вмирають скопом. Там є закриті бари, клієнти яких споживають велетенські кухлі пива серед безперервного стрекотання кулемета, яким є бесіда угорською мовою. 28 жовтня по обіді ці люди були тут, коли дійшов поголос про те, що студенти підняли повстання. Тоді вони облишили свої кухлі з пивом, піднялися берегом Дунаю до площі поета Петефі і приєдналися до руху. Я обійшов ті бари надвечір і пересвідчився, що попри тиранію, радянську інтервенцію і позірний спокій, який панує в країні, зародок повстання і досі живий. Коли я заходив у бари, стрекотання перетворювалося на приглушений гомін. Ніхто не хотів розмовляти. Та коли люди мовчать — через страх або упередження — треба зайти в убиральню, аби знати, що вони думають. Там я знайшов те, що шукав: серед порнографічних малюнків, вже класичних у всіх нужниках світу, були написи з іменем Кадара, в анонімному, але напрочуд виразному протесті. Ці написи становлять дуже вагомі свідчення щодо угорської ситуації: «Кадар — вбивця народу», «Кадар — зрадник», «Кадар — прип’ятий пес росіян».

15 листопада 1957 року,

«Моменто», Каракас

Міжнародний 1957 рік розпочався не першого січня. Він почався у середу 9-го, о шостій вечора, в Лондоні. О тій порі британський прем’єр-міністр, вундеркінд міжнародної політики, сер Ентоні Іден, найкраще на світі вбраний чоловік, відчинив двері своєї офіційної резиденції під номером 10 на Даунінґ-стріт, і то було востаннє, коли він відчинив їх яко прем’єр-міністр. Одягнутий в чорне пальто з плюшевим коміром, з циліндром для урочистих подій в руці, сер Ентоні Іден щойно відбув бурхливе засідання кабінету міністрів, останнє в його каденції і останнє в його політичній кар’єрі. Того дня за неповні дві години сер Ентоні Іден зробив більше остаточних речей, ніж може собі дозволити за дві години людина його значущості, зросту, освіти: він розстався зі своїми міністрами, востаннє наніс візит королеві Єлизаветі, подав заяву про відставку, склав валізки, звільнив дім і відійшов у приватне життя.

Сер Ентоні Іден більше, ніж котрийсь інший чоловік, був народжений з номером 10 на Даунінґ-стріт, закарбованим в його серці, вписаним у лінії його руки. Тридцять років зачаровував він салони Європи, міністерства закордонних справ по всій землі і відігравав помітну роль у найбільших політичних справах світу. Він створив собі репутацію фізичної і моральної вишуканості, непорушності принципів, політичної відваги, які приховували від широкої публіки певні слабкості його характеру, його примхи, його неорганізованість і оту схильність до нерішучості, які за певних обставин могли привести його до занадто поспішних рішень, занадто серйозних, які він приймав сам і всупереч усім. Трьома місяцями раніше, 2 листопада 1956 року, сер Ентоні Іден виявився настільки нерішучим супроти таємної пропозиції Франції взяти штурмом Суецький канал, що вирішив занадто поспішно, занадто серйозно, супроти думки більшості його міністрів, архієпископа Кентерберійського, преси і навіть лондонського люду, який висловив свою незгоду в найбільшій народній маніфестації, яку Трафальгарська площа бачила в нинішньому сторіччі. Внаслідок цього одинокого і поквапного рішення він змушений був у ці дві сумні години 9 січня рішитися — і цього разу зі згоди своїх міністрів, зі згоди переважної більшості Британської імперії — на найважливіший вчинок в його житті: відставку.

Того ж вечора, поки сер Ентоні Іден у товаристві своєї дружини леді Клариси, небоги Вінстона Черчилля, переїздив в своєму довгому чорному автомобілі в свою особисту резиденцію на околиці Лондона, такий самий високий, як він, чоловік, так само добре вбраний, перейшов з номера 11 до номера 10 на Даунінґ-стріт. Пану Гарольду Макміллану, новому прем’єр-міністру, треба було пройти лише 15 метрів, аби взяти на себе делікатні справи Британської імперії.

Ця новина, що вибухнула, як торпеда, на перших шпальтах усіх газет світу, мабуть, дійшла, як безглуздий гомін, до щільного натовпу з 4 тисяч осіб, який кілька годин по тому зібрався по інший бік Атлантики перед невеличким протестантським храмом в Лос-Анджелесі, штат Каліфорнія, на похорон Гамфрі Богарта, який в неділю 6 січня помер від раку горла. «Повірте, — сказав якось Гамфрі Богарт, — в мене є більше прихильників, старших восьми і молодших сімдесяти років, ніж в будь-кого іншого у цій країні, і тому я заробляю 200 тисяч доларів за стрічку». За кілька годин до смерті найулюбленіший кіноґанґстер, голлівудський ніжний вбивця сказав Френку Сінатрі, з яким дружив усе життя: «Єдине, з чим усе гаразд, — це мій банківський рахунок».

Великий кіноактор був третім з видатних небіжчиків січня: того ж місяця померли чилійська поетеса Ґабріеля Містраль та італійський диригент оркестру Артуро Тосканіні (один із найвідоміших в історії музики і один із найбагатших), в той час як польський народ засвідчував на виборах свою довіру Владиславові Гомулці, а французькі автомобілісти ставали в чергу до бензозаправок. Від Суецької авантюри Франції лишилось тільки глибоке розчарування і серйозна криза пального. У перебоях транспортного руху, спричинених обмеженням, одна з небагатьох, що прибули вчасно, 23 січня, були три кілограми і 25 грамів Кароліни Луїзи Маргарити, принцеси Монако, доньки Реньє III і Ґрейс Келлі.

У лютому згубилась новина року

Лондонська молодь за тридцять днів розкупила мільйон платівок «Rock around the clock» —