Читати книгу - "Муссоліні"

вистояти, Д’Аннунціо мусив вигадати справу Фіуме. Я шукав пульс натовпу і зрозумів, що саме тут – у суцільній втраті орієнтирів – моя аудиторія. Тепер було потрібно, щоб вона впізнала себе в моїй газеті. Через війни проміжні соціальні класи плавно рухаються до економічної рівності у бідності; через війни потужні фінансові групи тріумфують на цвинтарі руйнувань; через війни найнижчі прошарки суспільства, спекулюючи на живих і мертвих, перетворюються на енергійних діячів нової системи консерваторів. Перемога уразила насамперед нижні чини та молодших офіцерів, що не мали жодних гарантій збереження довоєнних місць роботи. Через знецінення грошей поразки зазнали рантьє зі стабільним прибутком і дрібні вкладники – ті, хто авансував державі кошти на війну, так би мовити, підписанти державного боргу. Право на життя було зраджено. Хтось не дотримав наданих обіцянок. Мій шлях сам по собі тривав у слушному напрямку22. 

Остання фраза звучить трохи вимушено, адже «слушний напрямок» з’явився не сам по собі, а в результаті доволі тернистого шляху. Цілком очевидно, що за тих самих обставин інші сили та політичні діячі не мали аналогічної інтуїції або усвідомлення соціально динамічної ролі, спрямованої на підрив усіх старих важелів влади, яку «посередницькі соціальні класи» (що лише частково збігалися з «фронтовиками» та «виробниками», до яких він зазвичай звертався в останні місяці війни) повинні були зіграти в політично-економічній кризі післявоєнного періоду. Аж ніяк цієї інтуїції не мали соціалісти ІСП: недооцінка (через сектантське розуміння доктрини) причин демократичного та революційного інтервентизму вже стала великою історичною помилкою, але ще більшої помилки вони припустились одразу після війни, коли їхньою улюбленою мішенню в полеміці (особливо у максималістів) став світ колишніх фронтовиків, зокрема колишніх офіцерів, що здебільшого мали дрібнобуржуазне походження. Тому після закінчення війни політична перспектива соціалістів передбачала ще сильнішу радикалізацію в бік революційних та інтернаціональних, антибуржуазних і антинаціональних цінностей на прикладі більшовицької революції. Щодо католиків, то на тлі післявоєнної ситуації за бортом опинилося питання їхньої легітимності, яке мала вирішити світська держава, навіть не говорячи про важливість (у моральному плані) неодноразового осуду війни з боку папи Бенедикта XV, через що католикам усе важче було зрозуміти мотиви тих, хто в буквальному сенсі кликав війну, як і тих, хто зовсім її не хотів, проте воював до кінця з великою жертовністю. Націоналісти, зі свого боку, перебуваючи в самісінькому вирі проблем через повернення до мирного життя, після перемоги мало переймалися новим внутрішнім балансуванням суспільства, їх більше цікавили анексійні інтриги та боротьба між національними силами за нове світове панування. Вони роздмухували вогнище «скаліченої перемоги» і чинили опір будь-якому тлумаченню щойно завершеної пожежі в демократичному, соціальному й антиімперіалістичному ключі. Керівний ліберальний клас також продемонстрував недостатнє розуміння того, що насправді відбулося, коли вирішив, що може спочивати на лаврах довоєнних категорій з довоєнними людьми, що зуміє опанувати й спрямувати фашизм, який почав проявляти себе незалежною політичною силою. Тим самим він доводив, що не тільки не зрозумів, а навіть і не здогадався про підривну й антиліберальну природу фашистської ідеології, а про соціальне підґрунтя та політичну логіку, які його породили, годі й казати.

Якщо Муссоліні доволі чітко розумів, на які політичні сили йому треба спиратись у ході подолання післявоєнної кризи – на «переможених перемогою», «проміжні соціальні класи», що мобілізувались у війні та усвідомили самих себе, – не настільки чітко він уявляв інструменти та правила, за допомогою яких можна було завоювати їхню згоду. Звідти його численні спроби впродовж перших мирних місяців зануритись у політичні баталії: зовсім невдала спроба дати життя Конституційній асамблеї інтервентизму; не менш ефемерна спроба створити Трудову партію як протистояння ІСП; спроба (в рамках передвиборчої кампанії) сконцентрувати ліві інтервентистські сили із залученням навіть соціалістів-реформістів; і зрештою, єдина конкретна спроба, що привела до створення 23 березня 1919 року Італійського союзу боротьби спершу в Мілані, а згодом і в інших місцях країни.

Цій даті і цій події випала доля опинитись у центрі міфології фашистського режиму, хоча історичного змісту вони набули не одразу. Навіть преса доволі скупо висвітлила факт заснування Союзу боротьби. Навіть сам Муссоліні, принаймні в перші роки, визнавав за ним лише тактичну цінність, що забезпечувала можливість мати власну ударну силу на політичній сцені. Політична впливовість нової організації була доволі низькою до середини 1920 року, коли соціальна база фашизму розширилася та подекуди змінилася порівняно з початковим моментом завдяки «щепленням» з дрібною та середньою буржуазією (переважно сільського походження) та завдяки постійному вигнанню радикальних і лівих елементів із первісних лав фашизму.

У перших зборах муссолінівського руху взяли участь щонайбільше сто осіб: футуристи, революційні синдикалісти, анархісти, соціалісти муссолінівського толку й ардіті – здебільшого молоді, ба навіть дуже-дуже молоді люди, фронтовики «великої війни», об’єднані спільним інтервентистським минулим і загальним вибуховим духом, бажанням тримати політичну ситуацію в антиурядовому й антисоціалістичному ключі. В газеті «Popolo» від 18 березня Муссоліні подав природу цього явища так:

Міцно тримаючись на теренах інтервентизму – інакше й бути не могло, адже саме інтервентизм став домінантним фактором Нації, – ми обстоюємо право та проголошуємо обов’язок трансформувати життя в Італії, зокрема революційними методами, якщо це виявиться неминучим [...].

В Італії тільки ми, інтервентисти, маємо право вести мову про революцію. [...] Ми вже зробили революцію. В травні 1915 року.

[...] Це була лише перша серія революції. Тільки початок. Під іменем війни революція тривала сорок місяців. Вона не завершилася [...] Вона триває23. 

Щодо перспектив і амбіцій Союзу боротьби, він висловився так: 

Ми прагнемо матеріального та духовного піднесення італійських громадян (не тільки тих, кого називають пролетаріями...) та величі нашого народу в світі.

Що ж до засобів, то у нас немає хибних упереджень: ми погоджуємося на ті засоби, що виявляються необхідними: хоч легальні, хоч так звані нелегальні. В історії починається період, який можна визначити як «політика» мас і демократичної гіпертрофії. Ми не можемо йти всупереч цьому руху. Ми повинні спрямовувати його до політичної демократії та економічної демократії. Перша може привести маси до держави, друга – примирити капітал і труд на спільних засадах максимально ефективного виробництва.

Зі всього цього митарства вийдуть нові цінності та нові ­ієрархії24.