Читати книгу - "Заячий пастух"

лисиць, зайців, стріляв дрохов, бив куріпок. А ви мені в очі дим пускаєте. Зайців пасе Тарас! До школи везіть його! Хлопець допитливий. Може вибитись на широкий шлях у житті. А ви його тримаєте в цій пущі. Та ще й кажете, що гроші маєте заробити! Гріх берете на свою душу.

– Не беру я гріха на свою душу, Семене, і не жартую з тобою, а кажу те, що воно є. Найнявся Тарас пасти зайців до наступної осени, сто штук за п'ятсот карбованців. Це ж гроші, Семене!

– Таких дурних панів ще не траплялося, щоб хлопцям давали по п'ятсот карбованців.

– Та й хлопців таких ще не було, щоб зайців пасли.

Щоб припинити суперечку, Василько зліз з печі.

– Здоров був, – привітав його коваль. – Як спалося?

– Добре спалося, дядьку Семене. – Ще б лежав, та треба до зайців навідатись.

Коваль похапливо обмацував свої кишені, шукав коробок з цигарками, а знайшовши, закурив і підвівся на тверді ноги.

– Пробачте мені, приятелі, – казав він. – Тут якесь непорозуміння. Адже в нас трохи не кожен повіт і на тварин, і на речі має свої власні назви. То, може, ви кроля і називаєте зайцем? Зрештою, що ж тут дивного? То ж одна родина. Але залишмо це. Мене цікавлять не зайці твої, Тарасе, а твоя особа. Дізнався я, братіку, від діда Данила, що підеш ти вчитись. Це діло! Вчися, братіку, нам дуже потрібні вчені люди.

І не певний себе, не знаючи, що з ним станеться за тиждень, навіть завтра чи й сьогодні, він витягнув з кишені записничок, розбірливо написав адресу своїх одеських друзів і дав дідові Данилові.

– Дякую, – ховаючи папірець за підшивку шапки, мовив старий. – Може, й справді знадобиться.

– Ні за що, – відповів коваль. – Напевно пригодиться, аби не барилися тут.

А Василько був уже надворі. Куди не подивись, самі кучугури, і все блищить, сяє, кожна сніжинка просякалася соняшним промінням і перетворювалася сама на малесеньке світило. Сніг під ногами рипів. А зайцям у кошарі байдуже до всього, бавляться, скубуть сіно, борсаються в снігу, що місцями через щілини понадувало, розважаються.

Незабаром дід Данило привів до кошари коваля.

– Дивись уважно, – сказав старий. – Що це за птахи? Зайці чи кролі?

Коваль, зачудований, знизав плечима.

– Та ніби зайці. Але ж зайців свійських не буває.

– А вони і є дикі, – посміхався дід Данило.

Коваль також засміявся й хитрувато підморгнув оком, мовляв, кажіть комусь іншому, а не мені.

– Поки що до побачення, заячий пастуше! Дякую за гостинність. І вам, діду Даниле, на все краще. Піду до свого Гичка приймати на себе ковальські обов'язки. У кузні я почуватимусь краще, ніж серед зайців. Ач які, здається, і вони вже кплять із мене.

І коваль вийшов з кошари.

– Не вірить, – сказав Василько, коли вже не чутно було рипіння снігу під ковалевими чобітьми.

– Заводянин, – сказав дід Данило. – Життя їхнє таке, що вірити дуже не доводиться. А чоловік він цікавий. Тільки не затримається тут, не призвичаїться. Потягне заводянина до стукоту–грюкоту, до гармидеру міського. Тиша степова дратуватиме його. А шкода, коваль – гарний бесідник. Наймитам він був би знахідкою.

Увесь день дід Данило з Васильком відкидали від хати сніг і прорізали в наметах стежки. А надвечір до кошари прибрів з мішком за плечима перещіпнянець дядько Паляничка.

– Приймай, хлопче, і від мене зайця, – витираючи рукавицею спітніле чоло, сказав він Василькові. – Не все ж носити Мусієві та Мусієві, царство йому небесне...

– А що з дядьком Мусієм? – стривожено запитав Василько.

– А що ж, як не замерз, – збиваючи рукавицею з чобіт сніг, мовив Паляничка. – Ще позавчора він пішов на зайців та й не повернувся. Ранком сьогодні Мусіїха наробила лементу на все село. Посходилися селяни до збірні, гомонять, той те, той се, один каже, що треба йти в поле розшукувати Мусія, інший відраджує й запевняє, що Мусій як не в Покровському, то в Горілій Клуні лигає горілку. Отоді й подумав я, що який не був Мусій, а все ж хрещена душа, піду, вирішив я, повештаюся степом, знайду – не знайду, а хоч совість свою очищу

– І очистив–таки? – глузливо запитав Паляничку дід Данило.

Паляничка гучно ляпнув себе рукавицями по кожусі.

– І скажіть, як воно сталося, – розповідав він. – Вийшов я за село, підходжу до кислиці, що росте, може, знаєте, позаду вітряків, гульк, а під кислицею щось ряботіє. Я туди, так і є, він, сіромаха, до половини заметений снігом. Приторкнувсь я до Мусія, а він давно вже задубів. Поклав я його, скарлюченого, на замет. А в ямі, де він сидів, і торба його з харчами, і пляшка з–під горілки, трішки ще й на дні залишилось. Допив я горілку за спокій душі небіжчика, коли чую, щось у снігу ніби шарудить. Копнув ногою, а там мішок із зайцем. Що ж, не вдалося врятувати Мусія, то врятую хоч зайця. Моя знахідка, мої й гроші. То куди ж вам його діти, в кошару?

Василько взяв мішок і відніс змучену тварину до заячого гурту. А дід Данило презирливо дивився на задоволеного Паляничку, міряв поглядом з голови до ніг, але не сказав нічого.

13. Свого доправляйся, чужого цурайся

Зустріли коваля Семена в маєтку привітно, Карло Францович навіть потиснув йому руку й пообіцяв з часом підвищити платню, а Панько Гичка примістив його хоч і в наймитській хаті, проте в окремій кімнаті, з ліжком і чистою постільною білизною.