Читати книгу - "У сріблястій місячній імлі"

— Всі, хто доглядає хворих, одягатимуть скафандри, — наказав він. — Перш ніж повертатися в машинний відсік, ставати під променевий душ найбільшої потужності. Лише після цього дозволяється зняти скафандр і приєднатися до інших. Це не вельми надійний засіб, гадаю, що такими пересторогами цей страшний вірус не знищити і себе не вберегти, але ми, принаймні, не сидимо згорнувши руки.

— Може, спробувати зв’язатися з Землею? — запропонував О’Брайен. — Повідомимо, що з нами сталося, ця інформація буде потрібна наступним експедиціям. Знаю, для такої відстані в нашого радіопередавача надто мала потужність. Що ж, спробуємо змайструвати щось схоже на маленьку ракету. Вкладемо туди листа. Можливо, колись її підберуть.

— Я вже міркував про це. Завдання не просте. Припустимо, ми з цим упораємося, та чи матимемо певність, що разом з листом не передамо на Землю і вірус? Навряд, щоб за нинішнього міжнародного становища спорядили нову експедицію. Ви знаєте не гірше від мене, що місяців через вісім—дев’ять, не більше… — капітан обірвав себе на півслові. — У мене болить голова, — тихо мовив він.

Усі підхопилися, навіть ті, хто цілий день доглядав хворих.

— Ви впевнені? — з відчаєм у голосі спитав Гуранін.

— Авжеж. Видно, цього нікому не уникнути. Гадаю, кожен із вас сумлінно виконуватиме свій обов’язок у злагоді. Будь-хто здатний мене замінити. Якщо потрібне буде слово командира і доведеться приймати якесь рішення, капітаном призначається той, чиє прізвище останнє за алфавітом. Упродовж усього часу, що вам залишився, живіть дружно. Прощавайте!

Гоз повернувся і вийшов з машинного відсіку. Печать безмежної втоми лежала на його смаглявому обличчі і надавала йому дивної величі.

Того вечора на ногах залишилося вже тільки двоє — Престон О’Брайен і Семен Колевич. В якомусь отупінні доглядали вони хворих, вмивали їх, перевертали, робили внутрішньовенні вливання.

Обидва розуміли: це питання лише часу. Коли зляжуть вони, про них не буде кому подбати. Та вони й далі робили своє діло, щоразу приймаючи в скафандрах променевий душ перед поверненням до машинного відсіку.

У Бєлова і Смейзерса почалася третя стадія хвороби — глибоке заціпеніння. Штурман занотував це в щоденнику Шнейдера під колонками температурних записів, що нагадували біржевий курс, коли Уолл-стріт особливо лихоманить.

О’Брайен і Колевич мовчки повечеряли. Вони ніколи не симпатизували один одному-Тепер, як лишилися вдвох, взаємна недоброзичливість посилилася.

По вечері штурман припав до ілюмінатора і довго дивився, як сходять і закочуються на чорному тлі неба Фобос і Деймос. За спиною у нього Колевич читав Пушкіну, доки заснув.

Вранці О’Брайен знайшов свого помічника на лікарняній койці. Колевич уже почав марити.

“І зостався лише один”, — згадалася О’Брайену пісенька про десять негренят. Що нас чекає далі, друзі, що?..

Він знову взявся за обов’язки санітара і часто заговорював сам до себе. Так легше, бий його лиха година! Легше забути, що ти — єдина людина при пам’яті на всій цій червоній запилюженій планеті. Легше забути, що незабаром сконаєш. Легше зберегти хоч трохи здорового глузду.

Бо це — кінець. Ракета розрахована на екіпаж з п’ятнадцяти чоловік. В разі крайньої потреби нею могли б керувати п’ятеро. Припустимо, троє чи двоє, гасаючи туди-сюди, мов божевільні, виявляючи надзвичайну винахідливість, змогли б привести зореліт на Землю, не розбивши при посадці. Але один…

Навіть якщо йому і далі пощастить і “хвороба Бєлова” не звалить його з ніг, з Марса йому не вирватися. Він зостанеться тут, поки вистачить запасів їжі та кисню, а корабель поступово перетворюватиметься на іржаву домовину. Коли в нього заболить голова, настане розв’язка. Кінець. І нічого не вдієш.

Престон О’Брайен блукав по кораблю, що став раптом величезним і порожнім. Він виріс па ранчо, змалку звик до простору і відчував огиду до велелюддя. В польоті йому, мов камінчик у черевику, докучала постійна необхідність бути між людей. Однак тепер його гнітила самотність. Коли лягав — снилися залюднені трибуни в дні бейсбольних матчів, задушливі пітні юрби, що ними повнилося нью-йоркське метро в години пік. Потім прокидався — і самотність знову глухо навалювалася на нього.

Щоб не збожеволіти, він навантажував себе всілякими дрібними справами: написав коротку історію експедиції для неіснуючого науково-популярного журналу, за допомогою електронних обчислювачів склав десяток варіантів курсу зворотної подорожі, з чистої цікавості — адже тепер це вже не мало ніякісінького значення — оглядав особисті речі росіян, щоб дізнатися, хто з них представник військової розвідки.

Виявляється, Бєлов. О’Брайен здивувався. Бєлов йому дуже подобався. Схоже, у вищих колах теж дещо тямили.

Дивно, але йому стало жаль Колевича! Пізно. Треба було з ним подружити раніше, а не тепер, коли всьому кінець.

Від самого початку вони не злюбили один одного. Колевич, певно, не міг примиритися, що за старшого штурмана не він, хоча в математиці куди сильніший. Його ж, О’Брайена, сердило, що помічникові бракувало почуття гумору.

Якось Гоз дорікнув йому за відверто неприязне ставлення до Колевича. О’Брайен тоді відказав:

— Це справді так. Але нічого не можу вдіяти з собою. З іншими росіянами я в прекрасних стосунках. А от Колевича, щиро кажучи, залюбки натовк би, так він мене дратує.

Капітан зітхнув:

— Невже ви не бачите, звідки та ворожість? Хіба не переконалися, що росіяни, члени екіпажу, порядні люди, з ними можна знайти спільну мову, але цього, бачте, не може бути, ви ж бо давно знаєте, що вони “звірі” і їх треба всіх винищити. І от усі страхи, досаду, гнів, усе, що, як вам здається, ви мали б відчувати до всіх росіян, ви переносите на одного. Він один стає для вас уособленням зла, офірним козлом за весь народ, і ви виливаєте на Семена Колевича всю ненависть, яку б хотіли звернути на інших росіян, але не можете, бо ви людина чуйна, розумна і бачите, що вони — славні люди.

У нас на кораблі гніздиться обопільна ненависть, — вів далі Гоз. — Всім здається, що у них є для цього вагомі підстави. Хопкінс ненавидить Лаятинського, бо той нібито постійно крутиться біля радіорубки і щось винюхує. Руранін ненавидить Шнейдера, а за що — не розумію.

— Не згоден. Колевич із шкури пнеться, аби мені дошкулити. Я напевне знаю. А Смейзерс? Він ненавидить усіх росіян, усіх без винятку.

— Смейзерс — то окреме питання. Він взагалі людина надто вразлива і не впевнена в собі, в експедиції йому доводиться нелегко. Він не може забути, що стоїть па останньому щаблі за коефіцієнтом розумового розвитку,